Діти - Галина Василівна Москалець

У місті ще водилася різна птиця, здебільшого дика і вічноголодна: гави, горобці, синиці. Птаство билось між собою, завжди чогось боялось, а зараз так само неспокійно чекало ранку, щоб одностайно кинутись на пошуки їжі.

Марія вже дві години корчилась на химернім ліжку і не мала вже сили кричати. Їй здавалось, що вона не народить, помре. Вона не думала, що це так важко.

Треба було напружити всі сили і виштовхнути з себе плід. Нічого поза цим не існувало.

Все тіло ламало, терпли ноги, і, коли на якусь мить їй ставало трохи легше, Марія забувала, що вона жінка і мусить народити або вмерти. Їй тільки хотілось, щоб ця полегкість була вічною.

Медсестра не мала вже з нею ради, а Марія знову й знову пробувала напружити своє вимучене тіло. Піт градом котився по її обличчю, змішуючись з сльозами. Ніхто не терпів того, що терпіла вона. Жодна жінка. Марія народжувала вперше: перелякана, приголомшена, розгублена… Слідкувала за рухами акушерки і лікаря.

— Терпи, терпи, — іноді говорила їй лікарка. Вона весь час кудись виходила, базікала з акушеркою, ніби нічого не сталось. Ця байдужість видавалась Марії кощунством. Як сміла бути вона такою спокійною, коли Марія могла вмерти кожної хвилини!

Вона залишалась сама, безпорадна. Для неї шкодували теплого слова, і вона кричала, плакала, а всі сприймали це як належне, дорікаючи за нестриманість.

Їй щораз ставало гірше, а всі говорили, що так має бути. Швидше б прийшов кінець! Усе на світі було ніщо в порівнянні з цією безжальною необхідністю. Невже вона ніколи не побачить сонця, не зможе ходити по траві, радіти, сміятись? Дитя ще належало Марії, доки вона була з ним одним цілим. А тепер воно мало відторгнутись од неї, поступово віддалятися назавжди, стати іншим, чужим…

Все йшло гаразд. Згори можна було побачити в сірій світанковій сутені дві темні постаті: жіночу й чоловічу. Світло з вікна зупинилось на асфальті жовтим квадратом, і Магдалина з Дмитром тупцювали в ньому, намагаючись зігрітись.

Вони не чули Маріїного крику. Він осідав солоними краплями на її спотвореному втомою обличчі й мав висохнути з першими променями сонця, котрі будили людей і птахів.

Щойно народжене дитя заберуть від неї. Тривожними очима проведе вона його до дверей, і пройде багато-багато років, перш ніж над Маріїною дитиною нависне небезпека, від котрої не може захистити ніхто, навіть мати…

1979

Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок безупинно скочувались холодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Сонце виглянуло з-за хмар, і від його променів засяяла яскраво помальована в помаранчевий колір стіна. Якраз в цей час, полохаючи качок, що радо мокли в калюжі, по вулиці проїхала легкова автомашина. Зупинилась, ляснули дверцята. Спершу з’явилась молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти Вони ступили на стежку і одразу зіщулились від холодних дотиків краплин, що їх струшувало листя.

Та ось на поріг вийшла старша віком жінка і радісно побігла їм назустріч.

— А я вже виглядаю! А я вже чекаю!

— Олежку, що треба сказати бабці?

— Добрий день!

Бабця кинулась його обнімати:

— Гарнесенький ти мій!

В хаті мама поставила валізку і втомлено сіла.

— Боже, як тут тихо… Уявляєш, мамо, довелося таксисту платити і за зворотну дорогу! Якби не Олег, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, аби дитині було добре.

Вона простягнула руку, щоб погладити сина по голівці, але той, сміючись,