Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Франц тихцем зачиняє вікно. Свіже повітря трохи остудило йому голову. Ось чим займаються деякі, й серед ясного дня, й уночі, прокручують якісь чорні справи, треба взяти вазон і жбурнути у двір. Що вони тут забули, в будинку, де я живу? Це ж треба до чого дійшло!
Усе затихло, Франц у темряві сів на своє ліжко, йому кортить знову підійти до вікна й визирнути вниз. Що ті типи забули тут, у цьому будинку? Потім він запалив воскову свічку, шукає пляшку зі шнапсом, а коли нарешті знайшов, то так і не налив. Аж тут летіла куля, твоя то чи моя.
А обідньої пори Франц спустився у двір. Там уже зібралася ціла юрба, тесля Ґернер, знайомий Франца, також там, а люди між собою говорять: «Знову злодії залізли». А Франц узяв та й штурхнув того Ґернера в бік: «Бачив я їхню банду, доносити на них не буду, але якщо вони ще раз припруться у двір, де я живу, де я сплю і де їм нема чого робити, то я зійду вниз у двір і, не бути мені Біберкопфом, якщо не порахую їм кісточки, що й не позбирають усіх, і хай би вони навіть утрьох були». Тесля притримав його за руку: «Якщо ти щось знаєш, то ось там пани з криміналу, йди до них, може, щось заробиш». — «Та дай мені спокій, я ще ні на кого не доносив. Хай самі розбираються, їм за те й платять».
Франц пішов собі. Тут двоє з криміналу підійшли до Ґернера, який ще не встиг відійти, і хочуть дізнатися, де тут живе Ґернер, тобто він сам. Його ухопив переляк. Увесь зблід, аж сироти повиступали. А потім каже: «Так вам Ґернера, теслю, то я всім покажу». Й не промовивши ні слова, дзвонить у дверці свого помешкання, відчиняє жінка, вся компанія заходить досередини. Останнім прослизнув Ґернер, непомітно штовхнув жінку в бік й приклав палець до губ, жінка не знає, в чому річ, а він засунув руки в кишені й змішався з тими, що ввійшли, там було ще двоє — якісь панове зі страхової компанії, всі стали роззиратися по квартирі. Хочуть знати, якої товщини тут стіни і яка підлога, простукують стіни, поміряли, записали. З тими грабунками в гуртовій фірмі злодюги вже просто дістали, вкрай знахабніли, оце вже спробували пробити хід у стіні, бо там сигналізація на дверях і на сходах, а вони вже про це якось дізналися. А стіни тут страшенно тонкі, весь будинок ледь купи тримається, наче шкарлупа від здоровенного пасхального яйця.
Потім вони знову вийшли на двір, і Ґернер за ними слідом, як той Дурний Авґуст[84]. Почали оглядати нові залізні двері до підвалу, Ґернер не відстає. А коли всі посунули вниз, він ступив крок назад, щоб пропустити їх поперед себе, й випадково зачепився за щось ногою, те щось упало, він швидко нахилився, а то пляшка — вона впала на папір, тож ніхто нічого й не почув. Отак раптом стоїть собі у дворі пляшка, напевне, ті типи забули, що ж, прихопимо, чому б ні, великі пани від того не збідніють. І дала Єва Адамові яблуко, і якби те яблуко не впало з дерева, то Єва його б не взяла й не дісталося б воно Адамові. Ґернер заховав пляшку під куртку, перейшов через двір і гайда до жінки додому.
І що ж вона каже? Побачила пляшку й аж засяяла: «Де це ти її взяв, клоуне?» — «Купив, коли в крамниці нікого не було». — «Невже?» — «Данцизька золота вода»[85], ну, що скажеш?»
А та так зраділа, аж світиться, ніби вона зі Штралау[86]. Засмикнула фіранку: «Там таких багато має бути, вона звідти, еге ж?» — «Стояла під стінкою, чого ж не взяти собі?» — «Та ти що, треба повернути!» — «Звідколи це треба повертати «Золоту воду», якщо вже її знайшов? Коли б це ми дозволили собі пляшечку коньяку? Та ще й у такі часи, як зараз. Курям на сміх, жінко!»
Врешті й вона подумала, що нічого такого тут нема, всього одна пляшка, що там тої пляшки для такої великої фірми, а крім того, якщо подумати, то пляшка належить уже не фірмі, вона належить грабіжникам, то що, ми для них її залишимо? Таке було б точно протизаконно. Вони розкоркували пляшку й зробили по ковтку, а потім ще по ковточку, в житті треба пильнувати, не одно золото — щастя, срібло — також непогано.
У суботу знову з'явилися злодії, тут і починається найцікавіше. Вони помітили, що двором скрадається хтось чужий, тобто помітив той, що стояв біля стіни, і щойно він це помітив, як тут же з підвалу вискочили й ті двоє, із затемненими ліхтарями, ніби якісь гномики з нори, вискочили з підвалу й притьмом кинулися до воріт. А там уже Ґернер стоїть, а вони — тікати, як гончаки, полізли на стіну в сусідній двір. Ґернер за ними, біжить щодуху і кричить: «Що ви дурня клеїте, нічого я вам не зроблю, от йолопи!» Дивиться, як ті перелазять через стіну, у нього серце кров'ю обкипає, двоє вже перемахнули, гей, хлопці, ви що, здуріли? Й лише останній, який вже осідлав стіну, посвітив йому ліхтариком в обличчя: «Чого тобі?» Може, це колега по цеху зіпсував їм усе діло. «Та я з вами заодно, — каже Ґернер. Що це на нього найшло? — Так, я з вами заодно. Куди ж ви тікаєте?»
А той тип і справді незабаром зліз зі стіни, він був сам, придивився до теслі й помічає, що той п'яний. Тепер здоровань сміливішає, адже тесля був напідпитку — від нього добряче тхнуло горілкою. Ґернер простягає йому руку. «Руку, колего, ходімо зі мною?» — «У пастку заманити хочеш?» — «В яку ще пастку?» — «Думаєш, обвів мене навколо пальця, думаєш, я тобі повірив?» Ґернер образився, спохмурнів, цей тип не сприймає його всерйоз, якби ж тільки не втік, «золотий коньяк» був такий смаковитий, та й жінка досікуватиметься, накинеться на нього, коли він з порожніми руками прийде. Ґернер благає: «Та що ти, зайди й сам подивись, ось там я живу». — «А хто ти такий?» — «Я управитель будинку, ось хто я. То як, може, й мені щось перепаде з цього діла?» Злодій задумується: коли управитель пристане до спілки, буде чудово; що ж, варто спробувати, якщо тільки це не пастка, але для такого випадку
