Волинь - Улас Олексійович Самчук
Тому і Матвій любив того чарівника, саме такого хотів бачити і саме таким хотів бути. Посвоячився, було, з ним, середущу його дочку Лукію подружив, та Бог не дозволив. Дала йому двоє діток, а сама пішла, невинна і чиста, як голубиця, в життя вічне, простудившись при пранні білизни зимою, будучи ще не здоровою після народження Василя.
Тяжко переживав Матвій утрату тієї своєї дружини, переживав по-своєму, сам з собою і в собі, без зайвого слова, але болюче і глибоко. І до цього дня не годен її забути, все і все пригадує, а інколи доходить це і до відома Насті, а та, звісно, переживає, ту вину на інших, Богу-духа винних, звертає, тому їй нелегко водити дружбу з Юхимом, нелегко Василя та Катерину своїми вважати, нелегко бачити Матвієву скорботу, відчувати його тугу за тим, що не вернеться.
Бо Настю хоча і любив, але не те вона, зовсім не те, що Лукія, а дід Уліян не дід Юхим, і все інше тут іншою мірою міряється, словом такого не вискажеш, але чуття і розум знають усе і мовчазно розцінюють.
А дід Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, «по-Божому», вірив, що це «кара», і шукав за собою вини. І не тільки стратив він Лукію. Старший його син Клим, що його хотів було «на високі школи подати», також щось не видержав, щось у нього в голові від високих наук чи від чогось іншого, поплуталось, і мусів його до того дому, де лікують нерви, віддати. За те, казали мудрі люди, що старий з «нечистим» нюхався, за те і кара Божа, але хтозна чи за те. Клим був парубок толковий і вчився незле, і станом був гожий, високий, худорлявий, як і Василь, рудуватий, бігали за ним дівки, а він, диви, до попівни надто гордої, дочки о. Клавдія, заходив, і так, кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дійшло. Відмовила, кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка, тобто мати попівни, пишна та горда, в окулярах, ніяк і чути не хотіла, щоб дочка її Галя, красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радості Юхим зі своїх дітей, але не падав духом. Жив, трудився, шукав правди, тішився, коли щось знаходив.
— О, це ти до речі прийшов, — казав старий до Матвія і радісно при тому сміявся, мав Добру, лагідну і веселу вдачу. — Катерино! Мерщій та батькові меду. Сідай, сідай, голубе, та розказуй… А я ото сиджу і куняю над книжкою, придбав, бачиш, нову пасічницьку науку, а та каже, що вулики Дадана вже застарілі, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона мусить свободу мати, більше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую дати їй свободу, ось тільки доживу літа. А у нас тут, бачиш, скука. А як там у тебе?
— Ех, — махнув Матвій рукою, — стара біда, а тут до неї і нова чіпляється… — І оповів усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось довідується. І між тим останнім довідується про Володькову неміч.
Останнє чіпнуло Юхима за живе. Що ж… Він піде. Може, що й порадить… І деяких трав захопить із собою. Трави бувають дуже цілющі, Юхим це дуже добре знає, на його полиці хтозна відколи, груба в шкірянім в'язанні, книжка «Цєлєбниє растєнія» лежить.
І вони скоро пішли, не дивлячись, що хилилось до вечора і що надворі зривалось на метелицю, і коли вони прийшли до Матвієвого дому, Володько спав. Червоний, зі спраглими устами.
— Їв він що? — запитав Матвій.
— Та лемензнув, як кіт, кришку булки з молоком, — відповіла мати. Юхим оглядає хворого, мацає його чоло.
— У вас тут, — каже, — холодно. Ти б натопила, Насте… — Спробував живчик малого і каже: — Ну… Мені здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут оце зілля, завари, Насте, і хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не хватить. Тут треба лікаря, Матвію.
Матвієві від цього уста скривились.
— Мені, — каже він, — треба було б узяти запруту та спитати «її», чому то так є. На лід пускала хлопця!
— Людоньки, людоньки, — залебеділа Настя. — Дітиська досихають на печі.
— То тепер нехай догниває на постелі! — перебив її Матвій.
Настя в плач:
— Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього не дійшло б…
— Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобі це сто разів казав!
— Втихомирся, Матвію! — вмішався Юхим. — Криком справи не направиш.
— Але ж, сто болів в її ма', злість бере, кажеш, говориш, наказуєш і ніби горохом об стіну. Казав: гляди не пускай їх надвір…
— Але знаєш, Матвію, діти не можуть і в хаті завжди сидіти. І їм свіже повітря потрібне.
— Так! Повітря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лікаря та все…
— Але ж. Боже мій! Сваркою та плачами не поможемо, — каже Юхим.
— Тошненько мені та нудненько мені, — тошніє Настя. — Снилось мені, людоньки, таке всяке… Сниться, що зо старим ідемо біля млина греблею, а за нами і воно бігло. І враз, як зірветься хуга, як підніметься в ставу вода, і забрало нам нашого малого… А вода брудна, брудна. Господи, Господи, що то буде…
Матвій дещо охолов: і йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому, мовляв, стоять вони, і тикнув пальцем на жінку, над глибокою криницею, а цей ось малий на їх очах упав у криницю. І бачимо, каже, його і помогти не можемо.
— А, то верзеться інколи, — каже Юхим. — А ви його липовим квітом напувайте з медом. Як не маєте