Спартак - Рафаелло Джованьолі

І, знеможена цим нестримним бунтом почуттів, вилитих у гнівних, гарячкових словах, Валерія впала на ложе.

— Я бачу, Валеріє, що сьогодні ти почуваєш себе недобре…

— Я? — скрикнула матрона і швидко встала. — Я почуваю себе чудово, навпаки…

— Ні, ні, Валеріє, повір мені, ти нездужаєш… ти схвильована… ти надто збуджена… Це позбавляє тебе спокою й ясності розуму, необхідних для розмови про такі важливі справи…

— Але я…

— Ні, відкладемо до завтра або післязавтра, до більш принагідного часу обговорення цієї справи.

— Однак попереджаю, я лишуся непохитною…

— Добре… добре… ми про це поговоримо… ми побачимось… А поки що благаю всемогутніх богів невідступно тебе оберігати і прощаюся з тобою. Прощай, Валеріє, прощай.

— Прощай, Гортензію!..

І оратор вийшов з приймальні сестри, а вона лишилася з своїми тривожними, сумними думками.

З цієї задуми її вивів Спартак. Він увійшов до кімнати і кинувся до ніг Валерії. Обіймаючи й цілуючи її, він дякував їй за вірність, за те щире кохання, в якому щойно переконався.

— Так, я хочу жити завжди з тобою, завжди з тобою, благородний Спартак, буду твоєю дружиною, і гори твоєї гостинної Фракії стануть притулком нашого кохання, — говорила Валерія, притискаючи Спартака до свого серця.

Сп'янілий від поцілунків рудіарій, забувши не тільки про себе самого, а й про весь світ, ледве чутно прошепотів:

— Так… твій… твій… навіки… навіки… твій… твій… твій…

Раптом Спартак здригнувся, вирвався з обіймів Валерії,

повернув назад зблідле обличчя і напружив слух, так, ніби хотів зосередити на ньому всі свої сили.

— Що з тобою? — схвильовано спитала Валерія.

— Мовчи… — ледве чутно прошепотів рудіарій.

В глибокій тиші почувся хор молодих голосів, дзвінких і сильних, хоч сюди долинав лише далекий слабкий відгомін. Цей хор співав напівварварською мовою — суміш грецької з фракійською — таку пісню:

Свобода, свобода, богине святая!

Огненний твій подих

Бентежить чуття.

Хай дух твій незборний над нами витає,

Веде нас на подвиг,

На бій за життя.

Із наших кайданів мечі пороби —

Героями стануть нікчемні раби!

Свобода, свобода, богине прекрасна!

Нехай на весь світ

Огонь твій пала,

Хай пломінь священний горить непогасно,

Хай кривду і гніт

Він спалить дотла,

Хай згине у ньому тиранство несите —

Доволі вже поту і крові точити!

Свобода, свобода, богине велика!

Вдихни свою силу

В нещасних рабів.

Хай голос наш грубий, хай пісня в нас дика —

Святе наше діло правий наш гнів.

Бажанням свободи ми сповнені вщерть!

До зброї, братове!

Свобода чи смерть!

Спартак затамував подих і з розширеними очима весь насторожився, ніби його життя залежало від цієї пісні, в якій Валерія вловила лише кілька грецьких слів. На її білому мов крейда обличчі була така сама тривога, що й на обличчі рудіарія, хоч Валерія не розуміла її причини.

Вони мовчали, поки не стихла пісня гладіаторів. Потім Спартак, стиснувши й цілуючи руки Валерії, сказав крізь сльози:

— Я не можу… не можу… Валеріє… Валеріє моя… прости мене… я не можу бути цілком твоїм… бо більше сам собі не належу…

— Спартак!.. Що ти кажеш?.. Що ти сказав?.. Яка жінка може змагатися зі мною за владу над твоїм серцем?

— Ні, не жінка, — сумно хитаючи головою, відповів гладіатор, — не жінка забороняє мені бути щасливим… найщасливішим серед людей… Ні!.. Це… це… Ні, я не можу тобі цього сказати… Я не маю права про це говорити… Я більше не належу собі, бо зв'язаний священною непорушною клятвою. З тебе цього досить… повторюю, не маю права сказати… — додав він нарешті тремтячим голосом. — Тобі досить знати, що далеко від тебе, без твоїх божественних поцілунків я буду страшенно нещасливим…

— Що ти кажеш? — злякано сказала Валерія, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака і примушуючи його дивитися їй в очі.

— Ти збожеволів?.. Що ти сказав?.. Чи ти мариш?.. Хто ж забороняє тобі бути моїм?.. Говори ж! Звільни мене від цієї муки, скажи, хто?..

— Вислухай мене, вислухай, люба, кохана Валеріє, — хрипко мовив Спартак, і на його обличчі можна було прочитати, яка боротьба протилежних пристрастей точилася в його душі. — Вислухай мене. Я не можу говорити… Не можу тобі сказати, яка причина віддаляє мене од тебе… Тобі досить знати, що це не якась інша жінка… і ти повинна це зрозуміти… Чи ж змогла б якась інша жінка розвіяти твої чари, коли ти для мене більш ніж богиня? Гобі досить знати, що почуття до жодної людської істоти не може вміститися в моєму серці… Я щиро і чесно присягаюся твоїм життям, твоїм добрим іменем, моїм іменем, моїм життям! Близько чи далеко, я завжди буду твій, тільки твій і що твій образ, пам'ять про тебе завжди будуть єдиним предметом моїх бажань…

— Але що з тобою?.. Якщо ти мене кохаєш, чому не можеш довірити мені своє горе? — крізь сльози знову запитала бідолашна жінка. — Чому не відкриєш своєї таємниці? Невже ти сумніваєшся в моїх почуттях, у моїй безмежній відданості? Хіба я не дала тобі достатніх доказів цього?.. Тобі треба ще нових?.. Говори… наказуй… Чого ще ти від мене бажаєш?..

— Я не можу, не можу! — закричав Спартак сам не свій. — Не маю права говорити!

Валерія плачучи обіймала його, а Спартак намагався її заспокоїти:

— Але я повернусь. Я повернуся завтра, післязавтра… І ти кохатимеш мене ще дужче… якщо може стати ще дужчим кохання, яке зв'язує нас нині… Прощай… Прощай… моя божественна Валеріє!

І, зробивши