Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Закони?.. Хто там верзе про закони?.. Хіба ми не знаємо, що таке закони?.. Павутина!.. В ній заплутається мошка, але оса легко її розриває.

Злі дотепи, насмішки так і сипалися з усіх боків на олігархів.

Спартак, прокладаючи собі дорогу ліктями, одним з перших досяг Померійського муру. Коли він увійшов до міста, йому здалося, що він потрапив до країни мертвих, настільки людні в цю годину вулиці Рима тепер були мовчазні й порожні.

Спартак швидко дійшов до гладіаторської школи Юлія Рабеція, де мав зустрітися з Кріксом.

Дружня розмова двох рудіаріїв була довга і жвава. Крікс не менше від Спартака був обурений сьогоднішньою різаниною гладіаторів біля похоронного вогнища Сулли. Фракієць мусив там бути і досі ніяк не міг заспокоїтися.

Крікс радив Спартакові не відкладати виконання їхніх планів, якнайшвидше прийняти пропозицію Лентула Батіата — їхати до Капуї, щоб у найкоротший час збільшити число прихильників їхньої справи.

— Тепер успіх нашої справи в твоїх руках, Спартак, — сказав галл на закінчення своєї грубої, але палкої промови. — А якщо маєш якесь інше почуття, сильніше від твоєї благородної думки про визволення рабів, то нам треба назавжди попрощатися з надією на визволення.

— Яке б почуття не хвилювало мою душу, ніщо — ти чуєш, Крікс! — ніщо в світі не відверне мене од нашої святої справи, — відповів Спартак і глибоко зітхнув. — Ніщо не зможе ні на мить примусити мене збочити з путі, яку я собі намітив, ніщо і ніколи не віддалить мене од моїх намірів!

Довго ще вони вирішували важливі питання. Потім Спартак вийшов з школи Юлія Рабеція і бадьорим кроком крізь натовп людей, що поверталися з похорону і сповнили вулиці міста, швидко дійшов до будинку спадкоємців Сулли.

Тільки-но він ступив на поріг, як воротар сказав йому, що Мірца нетерпляче жде його в кімнаті перед приймальнею Валерії.

Спартак з хвилюванням у серці, ніби передчуваючи якесь лихо, побіг до покоїв Валерії. А Мірца вже йшла назустріч, говорячи:

— Нарешті!.. Вже майже годину чекає тебе господиня.

Вона мерщій пішла доповісти Валерії про нього і за хвилину ввела його до приймальні.

Валерія, невимовно бліда, в темній тозі і чорному серпанку, була ще прекраснішою та привабнішою, ніж будь-коли, їй дуже личив траур.

— Спартак!.. Мій Спартак!.. — схвильовано промовила вона, підвівшись з ложа і ступивши кілька кроків йому назустріч. — Чи ти ще кохаєш мене?.. Чи кохаєш ти ще мене найбільше в світі?..

Спартак уже кілька днів перебував у полоні інших думок і почувань, тому зніяковів од цього несподіваного запитання. Тільки трохи згодом він відповів:

— Чому, Валеріє моя, ти про це питаєш? Може, я тебе чим скривдив? Чи дав тобі привід сумніватися в моїй відданості тобі, в моїй ніжності, в моїй глибокій до тебе повазі?..

Ти замінила мені покійну матір, мою бідолашну дружину, яка загинула в рабстві під батогом наглядача. Адже для мене ти все на світі… Тобі присвячені всі мої думки і почуття серця…

— Ах! — сказала Валерія, і її очі радісно заблищали. — Я завжди чекала саме такого кохання. І саме так ти мене кохаєш і завжди кохатимеш! Чи не правда?

— Правда!.. Завжди кохатиму!.. — тремтячим од хвилювання голосом відповів рудіарій і, ставши навколішки, почав стискати і вкривати поцілунками руки матрони. — Завжди я обожнюватиму тебе, Валеріє, мов богиню, якщо навіть… якщо навіть… — Він не міг продовжувати далі.

— Що з тобою?.. Що з тобою сталося? Спартак… скажи… що сталося?.. — задихаючись, повторювала Валерія, притискуючи до свого серця його голову, цілуючи його чоло.

В цю хвилину почувся легенький стукіт у двері.

— Встань! — швидко сказала півголосом Валерія Спартакові, потім, наскільки змогла, звичайним тоном спитала:

— Чого тобі, Мірцо?

— Приїхав Гортензій і питає тебе, — відповіла рабиня з-за дверей.

— Уже?! — сказала Валерія.

І одразу додала:

— Хай трошки зачекає… попроси його хвилинку зачекати.

— Добре.

Валерія прислухалась, як віддалялися кроки Мірци, трохи помовчала і швиденько сказала Спартакові:

— Ну от… він уже прийшов… Тому я тебе так нетерпляче чекала… І саме тому питала тебе, чи готовий ти всім пожертвувати задля мене. Знай же, що він… Гортензій про все знає… знає, що я тебе кохаю і що ти кохаєш мене…

— Що ти кажеш?.. Звідки? — схвильовано скрикнув Спартак.

— Мовчи!.. Не знаю… Він мені про це говорив… і сказав, що прийде сьогодні ввечері… Тепер ти сховайся… сюди… в цю кімнату, — сказала Валерія, піднімаючи портьєру на дверях. — Невидимий, ти почуєш усе… і дізнаєшся, як може кохати Валерія.

Підштовхнувши рудіарія до суміжної кімнати, вона тихо додала:

— Хоч би що тут сталося — жодного слова, жодного руху, поки я тебе не покличу.

І вона опустила портьєру; потім, притискаючи руки до грудей, щоб затамувати биття серця, сіла на ложе. їй пощастило опанувати себе і тоді вже спокійно, невимушеним тоном покликала:

— Мірцо!

Дівчина з'явилася в дверях.

— Ти сказала Гортензію, що я сама у приймальні?

— Я виконала твій наказ.

— Добре, тепер запроси його сюди.

Знаменитий оратор, серйозний і насуплений, увійшов до приймальні сестри. Вже цілих півмісяця він не голив бороди, був одягнений у темну туніку і в тогу з темної шерсті.

— Здрастуй, любий Гортензію! — сказала Валерія.

— Здрастуй, сестро, — похмуро відповів він.

— Сідай і не гнівайся на мене, брате, а говори прямо й одверто.

— Не одне тільки горе звалилося на нас зі смертю нашого любого Сулли, а ще й друге, несподіване, незаслужене. Мені стало відомо, що ти, дочка моєї матері, знехтувала повагою до самої себе, до крові Мессали, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши у безсоромний зв'язок з якимсь мерзенним гладіатором. О Валеріє! Валеріє!.. Що ти