Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
І хоча зовні Ессі Рю видавалася пухкенькою, але то було лише її тіло — не вона.
У кожного є свої привабливі риси. Вона знала свої та вміло їх обігрувала. Ось чому мені нестерпно дивитися, як ви знущаєтесь із себе. Я вже якось казала місіс Отис: «Евелін Кауч має найгарнішу шкіру, яку я тільки бачила». Я казала: «Вона виглядає так, ніби її мати все життя загортала її в бавовну».
— Що ж, дякую, місіс Тредґуд.
— Але ж це правда. У вас на обличчі — жодної зморшки. А ще я казала місіс Отис, що, як на мене, вам слід подумати про те, щоб продавати косметику «Мері Кей». З вашою шкірою й вашою особистістю, закладаюся, у вас швидко з’явиться рожевий «кадилак». У моєї сусідки, місіс Гартман, є племінниця, яка продає косметику — так от, вона заробила для компанії чималу купу грошей, і фірма «Мері Кей» у нагороду подарувала їй рожевий «кадилак». А вона навіть наполовину не така гарненька, як ви.
Евелін промовила:
— Ой, місіс Тредґуд, дякую, що так кажете, але я вже застара, щоб розпочинати щось подібне. Їм потрібні молоді жінки.
— Евелін Кауч, як ви можете таке казати! Ви ще зовсім молода жінка. Сорок вісім років — та це дитячий вік! У вас ще половина життя попереду! Мері Кей байдуже, скільки вам років. Вона сама давно вже не юначка. Якби я була у вашому віці й мала таку шкіру, я б неодмінно спробувала заробити собі той «кадилак». Звичайно, довелося б отримати водійські права, але я б все одно намагалася. Лише подумайте, Евелін, якщо ви проживете стільки, скільки й я, це означає, що у вас попереду ще тридцять сім років…
Евелін засміялася.
— А як воно — бути вісімдесятишестирічною, місіс Тредґуд?
— Ну, я не почуваюся якось інакше. Як я вже казала, вік підкрадається непомітно. Учора ти молода, а сьогодні твої груди й підборіддя відвисають, і на тобі вже гумовий пасок. Але ти не почуваєшся старою. Звичайно, я це бачу, коли дивлюся в дзеркало… іноді це лякає мене ледь не до смерті. Моя шия схожа на старий гофрований папір, і стільки зморшок, що нічого з цим не вдієш. Колись я користувалася кремом «Ейвон» проти зморшок, але він діяв лише годину, а тоді вони всі поверталися, тож зрештою я припинила ці дурниці. Більше навіть не фарбуюся, хіба трохи лосьйону наношу й підкреслюю брови олівцем, щоб було помітно, що в мене є брови… Вони тепер зовсім білі, люба… І в мене повно вікових плям, — вона подивилася на свої руки. — Цікаво, звідки ці малі цятки беруться.
Вона розсміялася.
— Я застара навіть для того, щоб зробити гарну фотографію. Френсис хотіла мене зняти разом із місіс Отис, але я сховала голову. Сказала, що від моєї фізіономії ще камера зламається.
Евелін спитала, чи почувається вона тут самотньою.
— Буває й таке. Звісно, всі мої близькі вже пішли з життя… Так, іноді хтось зі знайомих по церкві приходить відвідати мене, але лише щоб привітатися, а потім попрощатися. Так воно й відбувається — привіт і прощавай. Іноді я дивлюся на фотографію Клео з маленьким Альбертом і гадаю, як вони зараз… і розмірковую про колишні часи. — Вона посміхнулася Евелін. — Ось цим я й живу тепер, люба. Спогадами. Маренням про своє давноминуле життя.
Кафе «Зупинка»
Вісл-Стоп, Алабама
18 листопада 1940 р.
Кукса був у задній кімнаті й розстрілював із дерев’яного пістолета картонних дроздів, а Рут виправляла папери, коли з чорного ходу, гримнувши дверима, увійшла Іджі — щойно зі щорічної риболовлі клубу «Маринований огірок».
Хлопчик підстрибнув і кинувся обіймати її, ледве не збивши з ніг.
Рут зраділа, побачивши її, бо завжди хвилювалася, коли Іджі від’їжджала на тиждень або більше. Особливо якщо Рут знала, що вона на ріці з Євою Бейтс. Кукса вибіг на задній двір.
— Де ж риба?
— Бачиш, Куксо, — відповіла Іджі, — справа в тому, що рибу ми спіймали, але вона була така величезна, що нам не вдалося витягнути її з води. Ми сфотографували її — одна тільки фотографія важить двадцять фунтів.
— Ой, тітко Іджі, не спіймали ви ніякої риби!
Цієї миті вони почули:
— Аго-о-ов, це я! Я і Альберт, ми до вас у гості…
Увійшла висока миловидна жінка з волоссям, закрученим вузлом на потилиці, та дещо загальмований хлопчик, приблизно одноліток Кукси. Вони зайшли в гості, як робили щодня вже десять років поспіль, і тут їм завжди були раді.
— Привіт, подруго, як сьогодні ваші справи? — сказала Іджі.
— Пречудово, — відповіла та, сідаючи. — А як у вас справи, дівчатка?
Рут відповіла:
— А так, Нінні, ми сьогодні ледь не повечеряли сомом, та, схоже, нічого так і не клюнуло, — вона засміялася. — Натомість ласуємо фотографіями.
Нінні була розчарована.
— Ох, Іджі, шкода, що ти не почастуєш мене старим добрим сомом. Я так люблю сома. Шкода, що залишається тільки згадувати його смак.
— Нінні, — сказала Іджі. — Сом не клює посеред зими.
— Чому ні? Хіба він не має бути взимку так само голодний, як і влітку, хіба ні?
— І справді, Іджі, — погодилася Рут. — Чому він не клює о цій порі року?
— Справа не в тому, що вони не голодні — справа в температурі хробака. Сом не їстиме холодного хробака, хоч який би він голодний не був.
Рут глянула на Іджі й похитала головою, вкотре дивуючись, які небилиці здатна вигадувати її подруга.
А Нінні сказала:
— Що ж, у цьому є певна рація. Я сама ненавиджу, коли моя їжа охолоне, і, гадаю, якщо навіть підігрівати тих хробаків, вони все одно будуть холодними, коли опиняться на дні річки, так? До речі, про холод — правда ж, яка холодна, сувора зима видалася? Така холоднеча надворі.
Альберт на тому кінці кімнати грався з Куксою, стріляючи по картонних дроздах. За горнятком кави в Нінні з’явилася думка.
— Куксо, як гадаєш, ти міг би зайти до мене й постріляти тих
