Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
«Познайомиш мене з Сімонетою, — сказав він, — коли я виграю в лотерею. Отоді й познайомиш. Ніжно-рожеве кохання, весна, гроші, подорожі й дівчина-мрія. Коли я виграю в лотерею, то, може, мені захочеться помандрувати з цією дівчиною в епоху Відродження, якщо, звичайно, вона справді схожа на красуню Сімонету з «Весни» Боттічеллі. Бо тут є одна заковика… Зрештою, не штука витратити сотні тисяч доларів на картину, як це роблять дурноверхі американські мільйонери, — куди важче створити собі уявний світ, пожити, як у романі, але пожити по-справжньому — розумієш? — не знаю як це краще пояснити…»
Рікардо прискорив ходу. Його дім був уже зовсім близько.
Мабуть, і йому, коли він зараз прийде додому і розгорне альбом, захочеться виграти в лотерею, захочеться пережити з Сімонетою оту нереальну реальність картини Боттічеллі. Пожити б із Сімонетою Матісано одну весну, бодай однісіньку весну…
Він устромив ключ у замок, у знамениту щілину, подібну своєю формою до літери «S», — такі вони, сучасні замки.
Справді, це було б фантастично… Витратити сотні тисяч доларів, щоб пожити, як у якійсь знаменитій картині. Як це робиться, він не знав і не розпитав тоді в Мураха.
Замок піддався ключеві, і двері плаксиво заскрипіли на своїх прадавніх завісах. У коридорі горіла одна електрична лампочка.
Він так і не спитав у Мураха що той мав на увазі під словами «пережити епоху Відродження». То, мабуть, не справжнє життя, а вистава з декораціями, костюмами, якийсь вертеп…
Пройшов до себе навшпиньках. У сусідній кімнаті спали батьки, Повернув вимикач, сяйнуло світло… і наче хто бурхнув на нього відро крижаної води.
Книжки й альбоми зникли…
Але хто, хто міг узяти їх з його ліжка? А вони ж не його. Якщо не знайдуться, Мурах за них зітне йому голову…
В розпачі вибіг у коридор, затарабанивши у двері до батьків.
— Мамо! Мамо!
— Що таке, синку? Ми вже лягли.
— Я тільки хотів спитати. Ти не знаєш, хто взяв альбоми, що лежали у мене в кімнаті на ліжку?
— Я.
— Куди ти їх поклала?
— Не поклала, а сховала.
— Але ж вони не мої, то…
— Еге ж, знаю твого приятеля — отого, що у величезних окулярах, тим-то я й не кинула їх у вогонь. Подумати лишень: голі чоловіки й жінки!
— Але ж то репродукції відомих майстрів. Куди ти їх поклала?
— Вони тут, у мене.
— Де саме?
— Під ліжком.
— Вони мені зараз потрібні.
— Е ні, сину, грішити я тобі не дам!
— Мамо! — Він зціпив кулаки й мало не став висаджувати двері, та вчасно схаменувся. Адже мати тут ні при чому, подумав він, це облудне фанатичне суспільство втручається в його особисте життя.
Пішов до своєї кімнати. Його кроки дзвінко відлунювали в тиші коридора. Крокував сам під порожнім склепінням. І довкола тільки відлуння, тільки відлуння його кроків…
— Забутися, — повторював він, розпачливо хитаючи головою, відтак зміркував: — Постривай! Адже я не слинько; є стільки гарних способів забутися. — Почвалав, мов сліпий, до їдальні, підійшов до буфета в стіні (там саме відбувалося щось важливе: шастали туди-сюди павуки, істоти, що плетуть тишу й своє тонесеньке волокно — чому ще досі ніхто не додумався шити з павутиння жіночий одяг?), дістав першу-ліпшу пляшку — натрапив на коньяк — налив собі повну склянку, наче то було не спиртне, а звичайнісінька вода.
Напитись… Утекти від себе… Забутися…
Іще одну склянку коньяку, може, вона замінить йому Сімонету Веспуччі з картини «Весна»… Порожня їдальня… Стіл, за яким стільки з’їдено. На ньому вазон з квітами й розгорнена інструкція до машинки для виготовлення ковбас…
Сяйво, коньячне сяйво в голові. На лобі — рясні краплі поту, все кудись пливе, мрії зливаються з дійсністю.
У клітках, прикритих покривальцями, ворушаться птахи, занесені, як завжди, на ніч до їдальні. Розбуджені чи від безсоння?
Вихилив ще склянку коньяку, підвівся зі стільця, сперся ліктями на стіл, втупився перед собою невидющим поглядом. Хотів підійти до кліток, та кудись заподілися його ноги, чи то пак черевики… Десь зосталися під столом, і їх треба було знайти. Став навколішки й поліз шукати їх під стіл, між його виточені ножиська-колони, що підпирали важкий дерев’яний круг для виконання священного ритуалу… То це він упав? Ні, не впав, а просто ліг відпочити долі. Понишпорив очима по підлозі довкола. Атож, чому б і не поспати отут на килимі… Іще коньяку… Склянку… Ні, краще з пляшки… Сперся на стілець, і той упав. Врешті таки зіп’явся навколішки, потім на ноги й задоволено слухав, як булькає, вливаючись йому в горло, благодатний напій. Відчув на губах, на язиці в ніздрях пахощі виноградних лоз… Падали ще стільці, падав він сам, підіймаючи їх. Менше шуму… так, менше шуму… і більше коньяку. Зачув чиїсь кроки. Ввімкнув світло. Пляшку… Гепнувся на підлогу. От якби дістатися до дверей… якби йому пощастило доповзти до дверей, він би втік… Бо-я-гуз! Іще б випити, але пляшка порожня. Куди ж його йти — до буфета по другу? Е ні, краще мерщій дістатися до дверей. Тьху! Десь тут біля дверей вимикач світла. Ось ми зараз…. клац-клац… і готово. Липуча пітьма. Тепер — до ліжка, ніде б тільки не впасти. Згадав, що колись заховав у себе в кімнаті на полиці за «Цивільним кодексом» пляшку очищеного агвардьєнте… Справді? Так, він певен цього. Яке щастя! Дійти, витягти її звідти й у ліжко… Там є що випити… Як гарно. Заліз просто в одежі між простирадла. Чудово! Авжеж, тут є що випити. Як це він досі не згадав про нього. Зараз він покуштує цього чистого, мов сльоза, напою. Ні, ні… став виривати правою рукою пляшку у лівої. Ліва рука дужча за праву… менше вироблена… тим-то… тим-то… щоправда, у правої більше спритності… Сварка між руками… Правій так і не вдається відняти пляшку в лівої, остання сама підносить її тобі до рота, і стається те, що мало статися, неминуче, приємне… Тиснуть черевики. Він ліг у черевиках… Отого мерця поховали взутим, отож… (е ні, лівице, не привласнюй собі пляшки) його викопали, щоб зняти черевики. Так наказав суддя, бо його переконали, що потрібен іще один розтин. Але ні, вбивство було очевидне. Мерця витягли з труни, щоб роззути, нехай спить собі вічним сном, але без черевиків… Найшляхетніший вчинок у моєму житті, дякую… Ні, лівице, ні! Хоч воно й непогано було б
