Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Я гадаю, — озвався Чиряк, — що коли жюрі вирішить змінити щось у віршах, складених Ананасом і Баламутом, скажімо, якусь строфу, чи там ухвалить щось додати, то Ананас і Баламут не заперечуватимуть…

— Звісно, жюрі має повне право змінювати, викидати, додавати, — погодився Баламут.

— Ваша присутність обов’язкова, — сказав Чиряк.

— Ні, — заперечив Блощиця, — вони не можуть бути авторами й членами жюрі водночас.

— Розумію, Блощице, — мовив, плеснувши його по плечу, Баламут, — ти хочеш протягти кілька своїх віршиків.

— Іди ти геть!

— Ясно, що вони не можуть бути авторами й членами жюрі водночас, — сказав Кажан, — але чому б їм не постояти біля дверей кімнати, де засідатиме жюрі, на випадок, коли виникне потреба порадитись із ними щодо якоїсь зміни? Скажу вам одне. Я дуже радий, що гімн студентів уже майже готовий.

— Не гімн, а бойова пісня, — сердито виправив Блощиця.

— Як голова підготовчого комітету, пропоную призначити жюрі в складі Кота…

— Нехай він спершу присягається, що не бере участі в конкурсі, — озвався Блощиця, дріб’язково вимогливий до всього, що стосувалося демонстрації.

— Звичайно, — підтримав його Чиряк, — а оскільки мені відомо, що Тютюн участі в конкурсі не бере, то він може бути представником від медиків. Ще треба когось від аптекарів…

— Але спершу кожен із них — і Кіт, і Тютюн, і той аптекар — повинні присягнутися, що не подали на конкурс жодного вірша, — стояв на своєму Блощиця.

Врешті жюрі було затверджено в такому складі.

XIV

Рікардо Тантаніс покинув двір, де опоряджували вози, й поїхав додому в тій же таки машині Тройо. Розпач у його душі передавався на педалі. Він тиснув на газ. Гальмував. Знову тиснув на газ. Знову різко гальмував. Оці чергування дії гальм і акселератора передавали його душевний стан. Мотор відповідав на всі порухи його ніг слухняно, мов піаніно: то гудів низько, то завивав на найвищих нотах, а то зовсім тихо воркотів серед мовчазних вулиць міста. О швидкість, швидкість! Скільки злочинів чиниться в твоє ім’я! Здавалося, душа його грає на якомусь новому інструменті, видобуваючи з нього через клавіші-педалі музику швидкостей. Годі й думати про викрадення дядька Ани Хулії з воза «Жахи християнства». Натис на газ… Неможливо… Він уявив собі, як шаленітимуть люди на вулицях, побачивши на возі такий шедевр… Дужче на газ, дужче, дужче… Швидкість приносила полегкість, розвіювала настирливі думки… А якщо він зречеться своєї обіцянки: зрештою, хто він йому такий, отой дядько? Загальмував. Еге ж, хто він йому такий, як ото подумати, йому, Рікардо Тантанісові? Гальмо, гальмо… Яке йому до нього діло? Але ж Ана Хулія… Вулиці, вулиці, одна за одною, скільки їх усіх? А в будинках обабіч сплять люди. Він дядько Ани Хулії. Ана Хулія, Ана Хулія… Газу, газу… А що таке Ана Хулія в його житті? О, вона багато важить в його житті, в його майбутньому (в його «злеті, що; є падінням», сказав би Шалений Мурах, граючи словами), геть усе. В житті адвоката індіанців і бідного люду? Е ні, — завдяки їй він стане адвокатом людей із грошима, з особняками, з достатками, саме вона може зовсім змінити його життя. Ось що таке для нього Ана Хулія. Газу, газу… Тікати, тікати від своїх думок. Він наче оцей автомобіль, що мчить, крутячи своїми колесами, із шаленою швидкістю, й однак не може втекти від своєї механічної реальності, осей, кузова… Швидкість, швидкість, стрімка швидкість «Апасіонати» Бетховена…

Ні, ніхто не переходив дорогу. Тоді чому він так різко загальмував? Найкращим виходом… Він увесь спітнів, дістав хусточку. Парфуми Ани Хулії… Найкращим рішенням було б… геть забути про свій дурний план, не викрадати ляльки, нехай цей клятий латифундист їде собі на возі, нехай сміється з нього народ, — Шалений Мурах мав рацію, коли казав, що їхня демонстрація скоріше веселитиме людей, аніж пробуджуватиме в них протест. Отже, він зречеться свого кохання, як цього й сподівалися від нього товариші, і все відразу стане так просто… Бензин… кінчається бензин: мотор почав чхати. Він зостався або от-от зостанеться з порожнім баком. Більше не газував і не гальмував, тримав ногу непорушно на акселераторі. Тільки б дотягти додому, де чекає на нього Сімонета. Він засміявся. Мотор зачхав знову. Кінчається пальне чи, може, карбюратор забився? І все ж воно так. Сімонета чекає на нього вдома, в одному з альбомів, що їх привіз йому Шалений Мурах.

Приїхавши додому, він довго дивитиметься на неї в нічній тиші. Так, так, тільки спершу роздягнеться, скине з себе просяклу потом одежу, цей брудний покрив своїх тривог і страху, надягне чисту піжаму. Потім випростається на ліжку, закурить добру сигарету й поставить перед собою картину Боттічеллі.

Він ступив на дорогу. І так був злився з машиною в одне ціле, що в нього склалося враження, ніби він виходить не з автомобіля, а з самого себе, з власної шкіри, із свого єства, — це було щось нез’ясовне, незбагненне й водночас зрозуміле, коли подумати, що автомобіль уже витворював частину його кістяного кузова, його м’язів, його нервів, його флюїдів…

Він перебував у такому стані, ніби випускав із себе дух, ніби в його тіла скінчилося пальне і його душа мусила висідати з його кістяка, з його тіла, з його особи, кинувши їх на дорозі… Вмерти — це висісти з себе, покидаючи двигун, колеса, кузов, висісти зі своєрідної людської машини, в якій не стало пального, опинитись саме в такому становищі, як оце він тепер. І йти… а куди? Той, хто вмирає, хто висідає з самого себе, йде туди… Якесь невідоме відчуття — висісти з живої тілесної машини, в якій їхав, висісти з чогось, покинути щось, невідь-що, забираючи з собою невідь-що…

Чиста піжама, сигарета… Там, у шухляді, в нього лежить пачка добрих сигарет. Сірники… Сірники чи запальничка? Його запальничка не діє, треба запалити сірника. Полум’я й дим. Подушка під головою, Сімонета перед очима.

То ти не хочеш знайомитися з нею, Шалений Мураху? Рікардо йшов тепер пішки, покинувши машину без пального біля брівки тротуару просто на вулиці, де смерділо рибою й вологою сіллю, бо там містилися майже всі рибні крамниці міста, і йому згадалось, як він запитував свого приятеля, — щоб тільки той не торочив йому про Ганді, — чи хотів би познайомитися з Сімонетою. Мурах насупив брови, — або, як він висловлювався, тому що полюбляв жонглювати словами, «набровив супи», — і відповів, що ні. Дивно.