Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Чи сумувала Алма за матір’ю? Важко сказати. Вона не мала на це часу. Її поглинула трясовина роботи й розчарування, а це відчуття було дуже схоже на смуток. Алма почувалася втомленою і розбитою. Деколи вона піднімала голову від паперів, щоб запитати щось у матері й — дивлячись на крісло, де колись завжди сиділа Беатрікс — була вражена порожнечею, що тепер там панувала. Так почуваєшся, коли дивишся на те місце на стіні, де роками висів годинник, а тепер порожньо. Алма не могла змусити себе не дивитися туди; пустота щоразу її дивувала.
Та крім того, Алма ще й злилася на матір. Гортаючи сторінка за сторінкою заплутані документи, які накопичилися за багато місяців, вона думала, чому Беатрікс — знаючи про свою хворобу — ще рік тому не взяла собі когось у помічники. Навіщо вона складала папери в коробки й ховала їх у шафі замість попросити про допомогу? Чому Беатрікс нікого не навчила своєї складної системи рахівництва чи принаймні не сказала, де шукати документи за минулі роки?
Вона згадала, як багато років тому мати застерігала її:
— Доки сонце ще високо, ніколи не відкладай роботи, Алмо, з надією, що завтра матимеш більше часу — бо завтра буде стільки ж годин, як сьогодні, а раз занедбавши свої справи, більше їх не надолужиш.
Чому ж Беатрікс дозволила собі так занедбати свої справи?
Може, вона не вірила, що смерть уже близько.
Може, біль так затуманив їй голову, що вона була не в змозі стежити, що відбувається у світі.
А може — сердито подумала Алма — Беатрікс хотіла покарати тією роботою живих, покарати після своєї смерті.
Що ж до Ганнеке де Ґроот, Алма незабаром зрозуміла, що то свята жінка. Раніше вона не здавала собі справи, скільки роботи в маєтку виконує Ганнеке. Вона наймала й навчала десятки робітників, стежила за їхньою працею і суворо вичитувала. Завідувала погребами й збором урожаю, так наче вела кінноту за собою через поля й сади. Ганнеке наказувала своєму війську чистити срібло й мішати підливку, вибивати килими й білити стіни, солити свинину й посипати гравієм доріжку, топити смалець і готувати пудинг.
Врівноважена й строга, Ганнеке вміло тримала в шорах заздрощі, лінивство й дурість сотень людей, і, без сумніву, саме завдяки їй у маєтку панував лад після того, як Беатрікс занедужала.
Якось уранці, незадовго після материної смерті, Алма застала Ганнеке за тим, як та вичитувала трьох кухонних робітниць, вишикувавши їх попри стіну так, ніби збиралася їх розстріляти.
— Один добрий робітник замінить вас трьох укупі взятих, — гримала на них Ганнеке, — і повірте мені, як тільки я знайду одного доброго робітника, то в ту ж хвилину вас звільню! А тепер — за роботу, досить ганьбити себе неробством!
— Не знаю, як віддячити тобі за службу, — звернулася Алма до Ганнеке, коли дівчата пішли. — Маю надію, що колись я зможу більше допомагати тоді по господарству, та поки що мусиш робити все сама, доки я розберуся в батькових справах.
— Я завжди все робила сама, — відповіла Ганнеке: в її голосі не було чути нарікання.
— Ну так, Ганнеке, так воно, мабуть, і є. Працюєш за десятьох.
— Твоя матір, Алмо, працювала за двадцятьох. Ще й мусила дбати про твого батька.
Ганнеке вже обернулася, було, до дверей, та Алма взяла домоврядницю за руку.
— Ганнеке, — сказала вона втомлено й понуро, — а що робити, коли дитина проковтнула шпильку?
Не вагаючись і не цікавлячись, чому Алма про таке питає, Ганнеке тут же відповіла:
— Хай дитина вип’є сирий яєчний білок, а матір — заспокоїться. Скажи їй, що, скоріш за все, шпилька вийде через задній прохід, не заподіявши шкоди. Якщо ж дитина трохи старша, хай пострибає через мотузку, щоб прискорити процес.
— А дитина може від такого померти? — запитала Алма.
Ганнеке стенула плечима.
— Може. Але якщо сказати, що робити, й говорити з матір’ю впевнено, вона почуватиметься не так безсило.
— Дякую, — сказала Алма.
Що ж до Ретти Снов, то перші тижні після смерті Беатрікс дівчина кілька разів приходила до Білого Акру, однак ні Алма, ні Пруденс — які старалися нагнати домашні справи — не мали для неї часу.
— Можу вам допомогти! — заявила Ретта, але всі знали, що вона нічим допомогти не зможе.
— Тоді я щодня чекатиму на тебе в твоєму кабінеті в возівні, — врешті-решт, пообіцяла Алмі Ретта, коли від її послуг вкотре відмовилися. — Приходь, коли переробиш усю роботу. Доки ти вивчатимеш дивовижні речі, я розмовлятиму з тобою. Розкажу тобі незвичайні історії, які тебе здивують і розсмішать. Бо я маю просто приголомшливі новини!
Алмі важко було уявити, що колись їй вдасться знайти час, щоб посміятися чи подивуватися разом з Реттою, вже не кажучи про те, щоб продовжити власні дослідження. Після смерті матері вона надовго забула, що взагалі має якусь свою роботу. Тепер вона була простим писакою, переписувачем, рабою батькового письмового столу, управителькою гігантського господарства, яка пробиралася крізь джунглі занедбаних обов’язків. Вона два місяці майже не виходила з батькового кабінету. І батькові теж забороняла виходити — наскільки це було можливо.
— Мені потрібна твоя допомога, — вмовляла вона Генрі, — інакше ми ніколи не надолужимо.
Раптом, одного пізнього жовтневого пообіддя, не дочекавшись, доки вони закінчать розбирати папери, рахувати й вирішувати, Генрі встав і вийшов із кабінету, покинувши Алму й Пруденс з купою паперів у руках.
— Куди ти йдеш? — запитала Алма.
— Йду нап’юся, — відповів він злим, похмурим голосом. — Мене вже від того верне, їй-Богу.
— Тату… — запротестувала вона.
— Закінчиш сама, — твердо сказав він.
І вона закінчила.
З допомогою Пруденс і Ганнеке, та здебільшого самотужки, Алма навела в кабінеті бездоганний лад. Вона впорядкувала всі батькові справи — залагоджуючи один клопіт за іншим — допоки не виконала кожен указ, розпорядження, доручення і припис, не відповіла на кожного листа, не оплатила кожен рахунок, не заспокоїла
