Рута - Санфіров

— Як настрій?

— Таке, — зізнався ближній.

— Бадьорий, — запевнив інший.

Семен знову кинув оком на Бессарабку.

— А що, кажуть, там на нас чекають?

— Еге. Чекають. Як у Маріїнці. Я там сьогодні був.

— Реально? — здивувався Семен.

— Та куди вже реальніше. Менти пішли в атаку, а ззаду титушки чекали. Людей побили страшно. — він пересмикнув плечима, певно, пригадавши те, що бачив. — А тих, хто тікав по Інститутській, між барикадами затисли і зверху гранатами закидали. «Беркут» розважався. Я ледь вирвався.

— Суки, — підсумував сусіда і плюнув під ноги.

— Суки, — погодився Семен. — А що будем робити, якщо реально попруть?

Ближній студент, який, судячи зі всього, був за старшого, розвів руками:

— А що робити? Як сказано. Коктейлі під ноги і чосу.

Він показав на декілька пляшок, що стояли біля ніг. Семен нахилився, підібрав одну з них, критично обдивився і навіть понюхав.

— Вона хоч загориться?

— А хто ж її знає? — чесно відповів студент. — Подивимося.

Андрій роззирнувся. Лише за п’ятсот метрів позаду лунали постріли і палав вогонь, а тут було якось неприродньо тихо. Тихо, як тільки буває у гамірному місті перед світанком. Він відійшов убік і видобув з кишені свій розбитий телефон. Набрав доньчин номер. На тому боці відгукнувся знайомий дівочий голос.

— Драстуйте, — вона вже не перепитувала, хто говорить.

— Це знову я, — сказав Андрій.

— Я зрозуміла.

— Ти пробач, що я перервався. Почало горіти, і я...

— Що горіти? — в голосі відчувалося хвилювання.

— Профспілки. Менти запалили, — Андрій спробував визначити квінтесенцію сьогоднішньої ночі, але в нього вийшло тільки: — Тут таке закрутилося...

Однак дівчина на тому кінці відчула його емоцію.

— А що у вас відбувається?

— Та революція, — сказав Андрій.

— Проти кого?

Ну як поясниш усі нюанси людині, яка перебуває на два десятки років позаду? Це вже просто інша планета. Стільки всього змінилося, що й не зметикуєш, звідки почати.

— Революція проти совка, — врешті коротко сформулював він. Та й насправді так воно і було. Втретє за два десятки років, і все проти совка.

У голосі дівчини на тому боці почулося здивування.

— Що? У вас іще й досі совок? — вона гмикнула. — Ти ж казав, що Литва отримає незалежність!

Отримає, звісно. І Україна отримає, але... В цьому «але» і ховався диявол.

— Це довго пояснювати, — сказав Андрій. — Совок просто так не відпускає.

Дівчина замовкла, немовби вкладаючи в голові почуте.

— То ти справді з майбутнього? — врешті запитала вона.

— Це ти з минулого, — пожартував у відповідь Андрій.

— А який у вас день?

— Дев’ятнадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року, — він відірвав від вуха апарат і через тріщини на склі роздивився цифри, які показував годинник. — П’ята година ранку.

Дівчина зітхнула.

— Я не розумію, як таке може бути.

— Я теж, — зізнався Андрій.

— А де ти зараз? — поцікавилася вона.

— На барикаді біля КМДА.

— А що таке КМДА?

І справді, звідки їй у Вільнюсі знати, що таке КМДА?

— Мерія наша, — пояснив Андрій, потім зрозумів, що це звучить незвично для радянського вуха. — Міська адміністрація.

Щоразу, отримавши відповідь на своє запитання, дівчина ненадовго замислювалася, і це можна було зрозуміти, якщо врахувати, що їй доводилося чути.

— І у вас там теж танки? — запитала вона.

— Були, — кивнув Андрій, неначе співрозмовниця могла його бачити. — Але їх спалили. Інших поки не видно.

Насправді це була дивна історія. Чому бетеерів було лише два? Невже не знайшлося третього, четвертого? Але обговорювати такі речі з відстані у двадцять років точно не варто.

— І що буде далі? — тихо запитала дівчина.

— Не знаю. Вже ранок. Певно, скоро почнуть збиратися люди, — він усміхнувся. — От іще б мені хтось подзвонив з майбутнього і розповів, що ж буде далі.

— Так, як мені?

— Так, як тобі, — у голосі Андрія зазвучали батьківські нотки. — Ти головне до телецентру не ходи, — сказав він із притиском.

Вона замовкла, тепер на довше, так що Андрієві довелося дунути у мікрофон, щоб нагадати про своє існування.

— Я не можу не ходити, — сказала вона.

Ці слова вдарили у вухо, проникли через барабанну перетинку просто у мозок. І він раптом вибухнув сотні разів баченою вві сні картиною — звук пострілу, політ кулі, яку неможливо наздогнати, розтрісканим склом відеокамери та дівочим обличчям за ним — одне слово, всім тим жахливим сном, що переслідував Андрія вже двадцять три роки.

— Руто, — вимовити її ім’я було складно як ніколи. — Руто, тебе там...

Раптом вона крикнула, не дозволивши завершити фрази, якої Андрій насправді і не міг завершити.

— Мовчи! Чуєш? Не кажи! Я не хочу цього знати!

Андрій на якусь мить відчув, що говорить із власною дочкою, таким самим завзятим двадцятирічним дівчиськом.

— Припини! — із притиском сказав він. — У вас все буде добре. Без тебе обійдеться.

— Без мене не обійдеться, — вона була точно такою упертою, як його дочка.— І без тебе не обійдеться. Ти ж зараз на барикадах?

— Ну ти порівняла! Я — то інша справа.

— І я — інша.

Андрій знав цей тон із розмов з дочкою. Впертість людини, що не уявляє наслідків своїх дій. Упертість дівчини, яка зважає лише на власні емоції. Впертість жінки, яка відчуває свою перевагу над чоловіком, коли аргументи безсилі. І в цій ситуації залишалося тільки застосувати останню зброю — сказати їй правду, хай би навіть вона не хотіла її знати. І він уже навіть набрав у груди повітря, щоб зробити це, коли раптом від барикади пролунав крик:

— Титушки!

Андрій підняв голову. Хрещатиком з боку Бессарабки рухалася щільна група з півсотні чоловіків. На головах у них були темні шоломи, а руки стискали бейсбольні битки та кийки.

16

Чоловічий голос на тому кінці замовк, і у чорній ебонітовій трубці запанувала тиша. Рута відставила її, роздивляючись, як щось незвичайне, потім знову приклала до вуха. Згодом узяла до рук сам телефон, дивний, щільний, без диска чи навіть натяку на іншу можливість набрати номер. Кабель ішов від апарата і ховався