Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Він усів одним рухом прямо на лаві, вдарився з цілої сили по ногах і зітхнув із глибини серця:
– Такий сором!
Відтак почухався майже з диким рухом у голову, в своє руде волосся. Був до глибини душі зворушений, майже знівечений.
– Оце б ви упхалися в гадяче гніздо! – кликнула ненависно Марія, що вже тоді з Григорієм і сестрою не дуже-то в згоді проживала. – Григорій пропив би ваше поле, нім би ви оженилися. З них кожде ходить по людях, як лиха година, та коїть лише лихо. Рахіра краде, як її тато. Не потрібна така!
– Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я любив її так, що лише Бог знає, а вона мене не хоче. Чи я їй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я їй злого зробив!
– А де ж вона? Я б з нею поговорила! – сказала поквапно Марія.
– Та десь вертиться он там по хаті!
– Я з нею поговорю! – потішала його Марія. – Не журіться! Дівчина так як віск тане, коли хлопець сватає!
Вона також не з великого роду, та й уже в літах! Сьогодні вона вас відкинула, сьогодні вона не їла дурних грибів, але за тиждень вона собі все роздумає, і ви підете до панотця та й дасте на заповідь. Не журіться, синку, не журіться. Я з Домнічкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу.
– Ой лелічко добра, ви нічого не вдієте! – забідкався наново парубок. – Вона мене не хоче! – «Іди, дурню, іди!» – сказала мені та глумилася з мене; і тепер знають про те чи не всі у селі та й сміються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили її розуму.
Говорив розпучливим голосом і, неначеб не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лаві, простогнав із цілої груді.
Марійка потішала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обіцювала, доки й справді нарікання й зітхання не устали, а відтак пішла з хати, аби, як сказала, «навчити дівку розуму».
* * *
Дві неділі пізніше змінила Домніка свої думки щодо сватання Ілії. Чи вже розумні слова Марійчині, котра щиро любила і подивляла чорнооку дівчину, вплинули на неї так, що вона надумалася зовсім інакше, чи, може, її просьби й намови зворушили її серце? Ніхто сього не знав.
Вона ходила цілий тиждень із захмуреним лицем, сварила на Ілію щохвилі за кожду нісенітницю, а напослідку станула перед панею і вимовила їй службу.
– Я віддаюся! – сказала із згриженим лицем і вділ спущеними очима.
Пані здивувалася.
– Ти, Домніко? За кого?
– За Ілію! – відказала рішучим тоном, не підводячи очей.
– За Ілію? – кликнула пані зчудована, а відтак додала ласкаво: – А чи буде се добре, Домнічко?
Ся здвигнула плечима.
– Не знаю! – відповіла. – Але воно таки виходить на таке, що він має бути моїм чоловіком. Він не дає мені супокою! День і ніч не дає мені супокою! Він таки буде моя доленька!
Пані представляла їй, що він їй не пара, що молодший за неї, нагадувала його глупкуватість та лінивство, що прибирало в деяких днях величезні розміри, але дівчина оставала при своїм.
– Я сього не боюся! – була її одинока відповідь на всякі закиди.
* * *
Ілія був найщасливіший чоловік на божім світі, тим часом Домніка знаходилася у чуднім настрої. Раз сварила судженого в найбрутальніший спосіб, раз плакала тайком, а знов іншими хвилями бувала говірлива й весела й шила весільну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церкві другу заповідь.
Одного дня пішли обоє з кількома іншими ґаздами і ґаздинями до міста, аби дещо закупити на весілля. Відти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домніка здибала там свого давнього милого, що служив при війську, і коли сей довідався, що вона дала слово іншому й уже мало бути весілля небавом, напав її з грозьбою і просьбами, аби цофнула[117] дане слово, інакше «або один, або другий піде землю гризти».
Домніка стала біла як стіна і на всі його закиди находила лише одні слова оборони:
– Так Бог дав, бо надставив мені його!
А Ілія бідкався та лементував:
– Я вже зо тридцять ринських видав на весілля, та й що в селі скажуть?
Притім тримався судорожно Домніки і глядів, мов дитина, безпомічно в її обличчя. З хвилі, в якій дала йому слово, що піде за нього, підчинявся насліпо її волі, і, як здавалося, вона була йому зовсім не потрібна.
– Я віддам вам ваших тридцять ринських, – впевняв героїчно вояк, – лише не мордуйте мене, добрий чоловіче! Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при війську ще лиш півроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово мені. Чекав я, може й вона чекати! – Се останнє повторяв він раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зіпріле чоло й вихиляючи одну чарочку горівки по другій. Платив щедро нареченим і глядів з амбіцією, аби пили.
Ілія пив справді, а Домніка вимовлялася. Говорила мало, і було по ній видно, що зайшла в боротьбу з собою.
Оцей її перший наречений, се не був «Ілія»… Коли зміркувала, що Ілія змінився під впливом напитку, потягнула його за рукав і спитала остро:
– Береш тридцять ринських? Дмитро тобі їх зверне!
Ілія вибалушив на неї свої круглі очі й відтворив рот, неначе для ліпшого зрозуміння її слів.
– Другий не виплатить тобі їх так скоро готівкою на руку, – сказала. – Купиш собі зараз кілька пражин поля або теля! Закупи ліпше землі, дівчину найдеш хоч би й зараз! Я тобі добре раджу; тобі оце добре трапляється!
Вона вп'ялила в нього свої чорні холодні очі, і сталося диво. Чи під впливом її магічного єства, чи внаслідок якоїсь уяви, що, може, прокинулася в його убогій душі, заманюючи якоюсь свіжою картинкою за собою
