Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
«Ти, — верещу я позиченим голосом і тріпаю Аделею туди-сюди, від чого її сепієві кучері гойдаються, мов рослини у воді, — володарко людських життів! Та за кого ти себе маєш? Невже не вистачає мого життя, відданого тобі при народженні і пришитого до тебе, як запасний ґудзик зі зворотного боку одежі? Колись ти так хотіла, аби твій батько мене продав! Боялась, що він любить мене, як свою другу дитину. Не хотіла бачити лагідності в його погляді, зверненому до мене, не хотіла чути тепла в його голосі, коли промовляв моє ім’я. Чого ж тепер боїшся, коли хочеш продати дитину? Чого ти хочеш?»
Я бачу, як вона злякана, бачу, наскільки зогиджена. Але їй не вистачає сили, щоб від мене вирватись. Хтось розриває нас. Ще кілька митей я, наче скажений хижий звір, намагаюсь видертись, щоб напасти на неї, може, навіть вгризтись зубами. Але Петро тримає міцно, тож дуже швидко на мене накочує безсилля, і я опадаю в його обіймах, майже непритомна. Осідаю на підлогу, на купи паперових фігур.
Окропом обпалює мені праву щоку. Голова відлітає вбік, мало не відірветься від шиї. Аделя стоїть наді мною, дивиться незмигно, міцно зціпивши зуби, і розтирає долоню.
«Та як ти смієш…» — сичить на мене, і щоки її починають так невластиво палахкотіти.
Петро тим часом вказує Торнові на вихід.
«Панові вже час. Вже достатньо набулися, — каже він. — і А якщо пан буде впиратись, доведеться звернутись по допомогу до коменданта поліції, прошу пана».
Торн — який намагається приховати здивування від побаченого — зацікавлено роздивляється нас із Аделею.
«Ну так, так, цього разу можемо попрощатись. Дуже приємна гостина. Страшенно вдячний».
Він підходить до столу, посеред якого стоїть паперовий будинок із башточками — найперша фігурка, яку він нині | склав.
«Я тільки хотів сказати паням, щоби берегли свої нерви і не дозволяли вогневі пристрастей розгорятися», — він розвіює якийсь дрібний порох над тим палациком, фігурка спалахує червоним полум’ям, яке вмить починає сягати стелі, кольорового вітража.
Наступної ж миті, оцінивши ефект, Торн легко, без зусилля дмухає — і вогонь гасне, мов за наказом. А на столі, на білій скатертині, залишається купка чорного попелу.
«То для пані», — він простягає мені на долоні паперовий корабель «S. S. Flintchire», а іншою рукою торкається мого вуха і виймає з нього маленького паперового Фелікса.
«Се належить мені», — кланяється Торн і виходить. Петро випроваджує його, чекає, поки той натягне рукавички, візьме ціпок; зачиняє за ним двері.
«Стефо, прибери все це сміття негайно, я тебе прошу», — втомлено каже мені Аделя, масажуючи скроні і болісно кривлячись.
«Зараз, Адельцю, — відповідаю я. — Тільки натру тобі голову бальзамом „По-хо“, чого будеш мучитись».
І тут же вгорі крізь скляний вітраж я бачу маленьке личко Фелікса — він пильно придивляється до того, що відбувається у покої, міцно вчепившись руками в скульптуру кам’яної жінки на димарі.
[4.Х]
Розділ 15
Будинок, який їм виділила єпархія, розташований у досить гарному місці, на Замковій, неподалік Гетьманських валів, і зовсім близько від Дому кари. Тут тепер по-осінньому пишно, мальовничо, але сама хата — проста і стара, навіть дещо перехняблена набік, втулена в земляний горб; стіни побілені вапном, почорнілий дах, малі вікна. Я так хвилювалась, збираючись сюди (хоч і знала, що Йосифа у той час не буде вдома), кілька разів перевдягнула сукню і зупинилась на блакитній блузці з високим коміром і спідниці з темно-сірої вовни, яку мені з себе віддала колись Аделя. Хотілось чогось святочного, у грудях приємно млоїло і перехоплювало подих.
А вже Аделя як напарадилась! Сукня ніжно-бузкового кольору у грецькому стилі, з вишитими власноруч вставками, стягнута тонким пасочком під самими грудьми, мереживні нові рукавички, капелюх з фіолетовою пір’їною. Я цілий ранок плела їй на голові корону з волосся.
«А ти, Стефцю, зроби собі такий звиклий вузол на потилиці, бо тобі так найбільше личить», — лагідно проказала вона, обертаючись перед люстром. А тоді вийняла щось зі свого пуделка з прикрасами і простягнула мені: то був її тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла — цикада на гілці з вишневим цвітом. І хоч як я не впиралась, та вона таки впхала мені його у волосся (так міцно, що мені аж сльози з очей від болю бризнули).
І от, зійшовши на хідник із фаетона (дрожкар всю дорогу розповідав нам про нічну бійку візників із поліціянтами на Сапіжинській) і трохи піднявшись вузькою вуличкою догори, ми опинились зовсім не там, де очікували.
«Думала я, це буде якась пристойніша кам’яниця», — розгублено проказала Аделя, роздивляючись просту дерев’яну загорожу, всю зарослу якимось страшним покрученим чорним бадиллям.
Перехняблена хвіртка не зачинялась — отвір зяяв, як рот дурного Юзя. Подвір’я, чорне від збитої під ногами куряви, було завалене дрантивими діжками і дошками, старими цебрами й невідомо яким страшним лахміттям. Під однією з цих куп сміття пищали кошенята — ще сліпі, кістляві, нещасні.
«Прошу, прошу заходити!» — на порозі хати з’явилась Іванка: вбрана у ту ж сукню, в якій була у нас на гостині. Вона здавалась трохи заспаною, важкі повіки з густими віями ніби хотіли прилипнути до ніжних тіней, що залягали під її очима. Світла шкіра, трохи поцяткована ластовинням, мерехтіла вологим сяйвом. Косу Іванка заплітала ще ніби передвчора, така вона була покуйовджена і розтріпана — аж незручно було се спостерігати.
Аделя увійшла до сіней перша. Іванка кинулась, було, її цілувати, але Аделя делікатно стримала її за плечі, привітно зазирнула в обличчя і потисла руку.
«Бачу, дорогенька їмость дуже добре маються, — промовила вона солодким голосом. — А ми принесли для пані гостинці. Де можна покласти?»
Я показала Іванці кошика з гостинцями: малиновий сік, грушки, лікувальний мед із гірських трав — усе від тих ґаздів, від яких я для нас завжди купую. І ґалярета з дрібного рожевого винограду (5 кг — один злотий ринський), яку я сама варила.
«То ходіть сюди, до кухні, — весело махнула рукою Іванка. — Добре, що принесли якусь провізію, бо я, правду кажучи, не хотіла йти на ринок, не мала охоти. Чекала, аж отець Йосиф, може, щось би
