Бойня номер п'ять - Курт Воннегут

Він також сказав, що американці та росіяни - це як брати, і ці два великі народи розчавлять нацизм, який є хворобою, що мало не загарбала весь світ.

Тужно завили сирени дрезденської повітряної тривоги.

Американці, їхня охорона та Кемпбелл спустилися в лунке бомбосховище. Воно було розташоване прямо під бойнею і являло собою видовбаний у скелі льох, де тримали туші. Туди вели залізні сходи, що починалися і кінчалися залізними дверима.

В льосі ще лишилося кілька туш корів, овець, свиней і коней, які подекуди звисали з залізних гаків. Отаке. Судячи з кількості порожніх гаків, це приміщення було розраховане на тисячі забитих тварин. Тут було завжди холодно, тому не було потреби в холодильниках. Замість лампочок горіли свічки. Стіни були побілені, й пахло карболкою. Вздовж стін стояли лави. Американці посунули туди І, перш ніж усістися, змахнули тиньк, який облущився на сидіння.

Говард-В. Кемпбелл-молодший, так само, як і варта, залишився стояти. Він розмовляв з охоронцями бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав багато німецькомовних п'єс і віршів, які мали великий успіх, і він був одружений з відомою німецькою акторкою, яку звали Резі Норт. Її було вбито в Криму під час концерту, коли вона виступала перед військами. Отаке.

* * *

Та ніч минула без пригод. Це наступної ночі під час бомбардування загинуло сто тридцять тисяч мешканців Дрездена.

Отаке. У льосі Біллі задрімав. І у своєму напівсні він знову слово в слово, рух за рухом повторив усю ту суперечку з дочкою, про яку тут уже йшлося.

«Тату, - сказала вона, - так що ж нам з тобою робити?» Ну і так далі. «А знаєш, кого я могла б убити, не змигнувши оком?»

«Кого б ти могла вбити?» - запитав Біллі.

«Твого Кровера Тріске».

Кровер Тріске, звичайно, був - і лишається - автором науково-фантастичних книжок. Біллі не лише прочитав десятки творів Тріске, але й подружився з ним, наскільки це було можливо, бо Тріске - дуже неприязна людина.

* * *

Тріске живе в місті Іліумі, де він знімає підвал, десь за пару миль від розкішного будинку Біллі Піліґріма. Тріске вже не пам'ятає, скільки романів він написав - штук, може, сімдесят п'ять, не менше. Жоден із них не приніс йому грошей. Щоб звести кінці з кінцями, він займається тим, що керує доставкою місцевої «Іліумської газети», наймає хлопчиків, які розносять свіжі номери передплатникам, і при цьому залякує, підмащує і обраховує малечу.

Біллі вперше побачив його в 1964 році. Якось, їдучи Іліумом, він намагався зрізати кут і заїхав у підворіття, де його кадилак заблокувала купа пацанів з велосипедами. Попереду відбувалося щось на зразок зборів. Якийсь чоловік з довгою бородою струнчив дітей. З його жестикуляції було видно, що він - боягуз, з яким небезпечно мати справу, але що свою роботу він знає і дбає про неї. Кроверові Тріске тоді було шістдесят два роки. Він накручував хлопців, щоб ті піднімали свої ледачі сраки і втюхували своїм грьобаним передплатникам ще й недільне видання. Він ще сказав, що той, хто протягом наступних двох місяців збере найбільше недільних передплатників, одержить охиренну премію - безкоштовну подорож на острів Мартас-Віньярд у штаті Массачусетс. Сюди входить дорога, проживання, харчі, все про все, на три особи, на переможця та його батьків.

Ну і тому подібне.

Один із пацанів був насправді дівчинкою. Вона стояла, роззявивши рота, бо ніколи до того не чула нічого подібного.

Для Біллі в маніакальному обличчі Тріске було щось до болю знайоме, адже він бачив його на стількох книжкових обкладинках. Але отак несподівано зіткнувшися з цим обличчям у підворітті рідного міста, Біллі ніяк не міг пригадати, де саме воно йому траплялося. Біллі подумав, що, мабуть, цей тицьнутий проповідник зустрічався йому в Дрездені. Бо Тріске й тепер скидався на військовополоненого.

Аж тут раптом дівчинка, яка розносила газети, підняла свою руку. «Пане Тріске, - запитала вона, - а чи можна мені буде, якщо я виграю, взяти з собою ще й сестричку?»

«Ага, січас, - відповів Кровер Тріске. - Гроші, вони на деревах не ростуть».

До речі, Тріске колись написав книжку про дерево, на якому росли гроші. На ньому замість листя шелестіли двадцятидоларові купюри. Замість цвіту духмяніли урядові облігації, а замість плоду з усіх гілок звисали діаманти. Це дерево притягало до себе людей, які тут-таки, під ним, вбивали одне одного, і ті, що полягли, ставали першокласним добривом.

Отаке.

* * *

Біллі Піліґрім запаркував свій кадилак у підворітті і терпляче чекав кінця зборів. Коли всі розійшлися, біля Тріске все ще лишався один хлопець. Він хотів кинути цю роботу, бо вона була заважка, а платня зовсім мізерна як на такий ненормований робочий день. Тріске це дуже не сподобалося, бо, якщо хлопець піде геть, йому самому доведеться розносити газети, аж доки він не знайде якогось іншого дурника.

«Хто ти такий? - пхикнув Тріске і нахилився над хлопцем. - Якийсь чудо-бздич природи?»

«Чудо-бздич природи» - це також була назва однієї з його книжок. У ній ішлося про робота, в якого завжди смерділо з рота, але після того, як його галікоз (тобто хвороба, яка в побуті часто проходить як «сморід із рота») було вилікувано, у нього одразу з’явилися друзі та подружки. Але цінність цієї книжки полягала в тому, що її було написано в 1932 році, і в ній автор уже тоді передбачив широке використання напалму (тобто горючого желеподібного нафтопродукту) на людях.

На них його скидали з літаків. І це робили роботи. Вони були позбавлені совісті, і в них не було ні бортових систем, ні якихось інших приладів, які б дозволяли їм реєструвати, що саме відбувається з людьми, яких бомбардують напалмом.

Головний персонаж цього роману хоча і був роботом, але зовні нічим не відрізнявся від людини. Він розмовляв, танцював і робив усе, що треба, наприклад, гуляв з дівчатами. І ніхто не ображався на нього за те, що він скидає на людей горючий желеподібний нафтопродукт. Разом з тим, за той сморід із рота всі ставилися до нього з осудом. Але після того, як він цю халепу вилікував, кожен схотів йому бути і другом, і кумом.

* * *

Тріске так і не зміг переконати пацана, щоб той не кидав роботи. Він розповів йому про всіх тих мільйонерів, які замолоду розносили