Бойня номер п'ять - Курт Воннегут
* * *
І це кабаре хвацьким маршем потяглося геть із депо, через залізничну браму, прямо на вулиці Дрездена. Й зіркою цього параду був Біллі Піліґрім. Він крокував на чолі колони. На хідниках зібралися тисячі людей, які поверталися додому з роботи. Всі вони мали водянисті тіла і шкіру, що за своїм кольором нагадувала віконну замазку. І це було не дивно, тому що останні два роки вони харчувалися добре, якщо картоплею.
І все, на що вони могли сподіватися від життя, це щоб сьогоднішня погода була терпима. Аж тут раптом їм подарували таку розвагу.
Біллі не дуже дивився в очі людей, для яких він був посміховиськом. Він був повністю зачарований архітектурою міста. Грайливі купідони оплітали вікна гірляндами. З карнизів, прикрашених буйними квітами, на Біллі позирали шибеники-фавни та голі німфи. Між сувоїв, мушель і стебел бамбука гоцали кам'яні мавпи.
Біллі, переповнений спогадами про майбутнє, знав, що не мине й тридцяти днів, як це місто буде спочатку потрощене на друзки, а тоді спалене дощенту. Він також знав, що більшість із тих, котрі тепер стоять і вирячують на нього очі, невдовзі помруть. Отаке.
Маршируючи, Біллі весь час ворушив руками й бабрався у своїй муфті. Його пальці намагалися у теплій темряві цієї куцої одежини, за підкладкою пальтечка, яке колись належало крихітному імпресаріо, намацати дві грудки і зрозуміти, що воно таке. Кінчики його пальців дісталися за підкладку і з усіх боків обмацували обидві грудки. Одна з них скидалася на горошину, а друга - на підкову. На людному перехресті парад зупинився. На світлофорі засвітилося червоне світло.
* * *
На тому перехресті, на самому краю хідника стояв місцевий хірург, який весь день не виходив з операційної. Він був цивільним лікарем, але поставою скидався на військового. Йому вже довелося служити під час обох світових воєн. Побачивши Біллі, він обурився, особливо після того, коли дізнався від охоронців, що Біллі - американець. Він вважав, що це вбрання є ознакою жахливого несмаку, і підозрював, що Біллі, мабуть, довелося стати на голову, щоб вирядитися в таке.
Хірург добре розмовляв англійською і він сказав Біллі: «Я так розумію, що для вас війна - це нагода посміятися».
Біллі немов крізь густий туман подивився на хірурга. Він тепер не тямив, де він і що він. Він і гадки не мав, що хтось міг подумати, ніби він клеїть дурня. Цей костюм, звичайно, йому підкинула сама Доля. Доля і рештки потягу до виживання.
«І ви розраховували, що це нас розсмішить?» - запитав його хірург.
Цим запитанням хірург намагався кинути йому виклик. Для Біллі ж уся ця ситуація виглядала як повна таємниця. Він з усіх своїх сил чесно старався бути до всіх приязним, але біда в тому, цих сил у нього було, як кіт наплакав. І тут його пальці, нарешті, видобули з підкладки дві мініатюрні речі, які туди завалилися. І він вирішив показати хірургові, що саме він там знайшов.
«Ви думали, що ми будемо в захваті від вашої клоунади? - гнув своєї хірург. - Ну що, ви тепер пишаєтеся собою? Тим, як ви тут представляєте всю Америку?»
Біллі витягнув руку з муфти і простягнув її під самий ніс хірурга. На його долоні вилискували дві речі - діамант у два карати і маленький зубний протез. Цей протез являв собою огидний ювелірний виріб срібно-перламутрового й помаранчевого кольорів. Біллі розплився у щирій усмішці.
* * *
Парад, спотикаючись, посмикуючись і погойдуючись, дістався до воріт дрезденської бойні і закотився всередину.
Останнім часом на цій бойні нічого не відбувалося. Майже всю рогату худобу, яка водилася в Німеччині, вже давно забили, спожили і вивели з організму люди, більша частина з яких була солдатами. Отаке.
Американців завели у п'ятий корпус на території бойні. Ця будівля являла собою бетонно-блочний куб із розсувними воротами спереду і ззаду. Її збудували як хлів для свиней, яких звідси відправляли на забій. А тепер це місце було відведено під житло для сотні американських військовополонених. Тут були нари, дві пічки і кран з водою. За цим блоком містився нужник, що являв собою паркан, під яким стояли відра.
На вході до барака висів його номер. Це була цифра п'ять. Перш ніж запустити американців усередину, їхній єдиний англомовний вартовий наказав їм запам'ятати свою нову адресу, на той випадок, якщо вони колись заблукають у місті. Ось ця адреса: «Schlachthof-fьnf». Schlachthof означало Бойня. Fьnf означало відому всім цифру п'ять.
Розділ 7
За двадцять п'ять років після того в аеропорту міста Іліума Біллі Піліґрім сів у літак. Він знав, що цей літак має невдовзі розбитися, але Біллі не хотів нікому казати про це, щоб із нього не сміялися. Крім Біллі, там ще було двадцять вісім оптометристів. Вони замовили цей літак, щоб разом прибути на з'їзд оптометристів у Монреалі.
Його проводжала дружина Валенція, а позад нього сидів його тесть Лайонел Мербл, за всіма правилами пристібнутий ременями до свого сидіння.
Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, як відомо, твердять, що всі істоти та рослини, які населяють Всесвіт, є машинами. І вони щиро дивуються, чому ця думка так ображає багатьох землян.
За склом залу чекання стояла машина Валенції Мербл-Піліґрім, яка махала Біллі рукою і наминала черговий шоколадний батончик.
* * *
Літак м'яко і вправно знявся в повітря. Ця мить була побудована саме так. На борту перебував аматорський вокальний квартет, й усі четверо його учасників теж були оптометристами. Вони називали себе «ЧОМами», й ця назва була скороченням від слів «Чотириокі мудлони».
Коли літак набрав висоту, машина, якою був тесть Біллі, попросила, щоб квартет заспівав його улюблену пісню. Ті знали, про що йдеться, і радо затягли її. В ній були такі слова:
У тюрязі я сидю
Й свою Ядзю я люблю.
Її фотку я собі між ніг встромив.
Як вона мені лгала!
Честь і совість не блюла.
І за це я курву й порішив.
Біллин тесть реготав і реготав, до повної нестями, і благав, щоб квартет виконав ще одну польську пісню, яку він також дуже полюбляв. То була пісня пенсильванських шахтарів, і вона починалася так:
Ми із
