Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Великий і товстий кіт сидів на ґанку й ліниво вилизував свого хвоста — довгого і пухнастого. Руді вуса його рухалися наче самі по собі, очі мружилися та іскрилися задоволенням. Густа мармулядова шерсть вилискувала на сонці жовтогарячими барвами, залишаючи після себе ореол сяйва величі золотого кота.
Саме так, певно, він собі думав, поважно і зверхньо кидаючи погляд на собаку, що був, наче той бурлака, припнутий важким ланцюгом до великого чавунного гака. Натомість старий пес в глибині свого собачого єства люто ненавидів вільного і самодурного кота, якому невідомо за які такі заслуги було дозволено гуляти бозна-де і бозна-доки просто так, навіть без домашнього нашийника, що пес беззаперечно вважав своєю почесною належністю до родини, до дому, до своєї, хоч і старої, та все ж його власної буди. «І що то за життя у цього вертихвоста?! Ані гака, ані буди, ані свого подвір’я…» — думав собака, хоч десь там, у глибині душі, таємно заздрив цій вольній кота!
Вона ж любила їх обох. Одного — за безмежну відданість і вірність, іншого — за те, що ганяв опецькуватих і набридливих голубів. А про що думав кожен, їй то було насправді байдуже, бо у неї свої думи. Лише б не чіпав кіт отих бідних пташок, які, лише потрафивши звити гніздечко і вмоститися висиджувати своє птаство, завжди опинялися під пильним брунатним оком цього домашнього хижака й тирана. Чи вирости тим пташенятам цьогоріч, а чи загинути — відповіді на то ніхто не шукав, а просто робив своє діло, як і належить кожному. Хвилювалася тільки вишенька.
Думала собі так, розвіваючи на вітрі довгі коси… Красива, струнка і гордовита… Наповнена власним знанням і пізнанням цього світу, відірвана від рідного клаптика. Втім, саме за ним і не дуже жалкувала.
Колись ще зовсім недавно жила далеченько звідси, на Клепарові. Виросла там. У маленькому старому подвір’ї, її рідному, трошки більшому за старі колодязі, як їх називали у Львові, з маленькими низькими поверхами будинків, вікнами в пояс і дверима, для декого вкрай присадистими, аби зайти, двориками на середині зі смішним зеленим садочком і стільцями обабіч. Там усвідомила себе у вельми ранньому віці.
Біля розкішного лілового бузку завше стояв дитячий возик. Завше, бо то в однієї пари людей народжувалося маля, то в іншої. Дітлахи виростали, а возики змінювали один одного, залишаючи за собою прибите вже місце під сонцем, — без надокучливих пекучих влітку променів, які хапав на себе родовитий бузок. Крізь його легку й пахучу крону, через суцвіття-грона прокрадалися лише поодинокі промінчики зі змаленою у кілька разів силою тепла, що уже аж ніяк не могло зашкодити ніжній шкірі малятка. Поруч цвіли різні квіти — кожна у свій час. Висаджені вони були хаотично, не так, як то зараз продумано створюють альпійські гірки, клумби та розарії, що розквітають чітко й почергово, щоб не залишалося ніколи місця без барвистого цвітіння. Усе по волі господаря — чарівника зі світу людей.
А вишенька цвіла у травні. Раніше-пізніше, але у травні, бо на початку липня у неї був термін наливатися кисло-солодкими ягодами, наповнюючи їх усією своєю вологою, замішаною на любові і вдячності до усього, що її оточувало. Знала про це змалечку, хоч і ніхто їй, здається, про це не казав.
Перші роки цвіла рясно, а родила скупо. Здається, лише тільки пізнавала свої сили, свій талант творити. Заглядалася на інші дерева — чи то так само вони вміють застосовувати свої здібності до перетворення цвіту на плоди — і завжди дивувалася розмаїтості. Бо велика кучерява яблуня за сіткою з сусіднього двору біліла навесні так, наче її хто обсипав попкорном. Дітлахи трохи старші зазвичай часто його розсипали, бавлячись на ґанку. Тому вишенька знала, що то воно таке. І на смак, певно, теж було любе та солодке, бо оси-бджоли терміново летіли на ті ласощі цілими зграями. І мило так, мелодійно гуділи у тональності ре мажор своє вдоволення і роботу. Сусідський хлопчик Богданчик з другого поверху наліво по балкону від вхідних дверей ходив до музичної школи на Горького. Так вона вивчила усю музичну грамоту й обожнювала Моцарта, Гайдна та Ліста. Вони приголомшували її своєю світлою, теплою мелодійністю, що несла затишок і гармонію у думки. Що не кажіть, а добрий музичний смак — то ознака хорошого виховання! І вишенька це бачила по малюках, які підростали поруч неї.
Так от, яблунька як несамовито цвіла, так само шаленіла і від облепи плодів на осінь. Сусіди дбайливо підпирали важке гілля патиками-рогачами, аби воно не повиламувалося. Дбайливо збирали врожай по осені і голосно дякували деревцю щороку. А от пихатий бузок вишеньці здавався несерйозним, пустоцвітом, бо ж жодного яблучка, вишеньки чи грушки він не викохував, не дарував. Його лише за красиві очі на весну тримали. Захоплювалися, вдихали аромат, виламували на букети і голосно сварили та карали дітей ремінцями по дупках, коли ті й собі намагалися назбирати оберемок.
«Таке життя цікаве», — думала вишенька й з усіх сил цвіла і росла, і намагалася бути корисною своїй господині, середнього віку пані Мілі.
Так минула одна весна, чи дві, чи навіть три, вишенька не пам’ятала, бо не лічила часу свого життя до того, поки одного разу в гості до Емілії не приїхали родичі з села піді Львовом.
— Дай Боже щисті, дорогенька родинонько! — Невеличкого зросту кремезний чоловік у кепці скинув клунки з плеча, якими правили йому торби у смужку, і притулив їх
