Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Мамо, ось мертва мангуста. Поховаймо її.
— А може, вона ще жива, — відказала хлопчикові мати. — Віднесімо її додому, хай обсохне й відігріється.
Ріккі-Тіккі принесли в бунгало, і там Високий Чоловік узяв його двома пальцями, подивився й сказав, що він не мертвий, а тільки задубів від води. Отож Ріккі вгорнули у вату, щоб відігрівся.
І ось Ріккі-Тіккі розплющив очиці й чхнув.
— Тихо, — сказав Високий Чоловік (він був англієць і недавно оселився в бунгало). — Не злякайте його, побачимо, що він робитиме далі.
Та злякати мангусту — це, мабуть, найтяжча в світі річ, бо ці звірятка від носика й до кінчика хвоста пройняті цікавістю. І гасло всієї їхньої породи — «Біжи подивися!» Ріккі глянув на вату, понюхав її й зміркував, що їсти її не можна, тоді оббіг кругом столу, сів на задні лапки, пригладив на собі шерсть, почухався й стрибнув хлопчикові на плече.
— Не бійся, Тедді, — засміявся Високий Чоловік — хлопчиків батько. — Це він хоче з тобою подружити.
— Ой, він мені шию лоскоче! — скрикнув Тедді.
Ріккі-Тіккі зазирнув хлопчикові за комір, потім обнюхав йому вухо, сплигнув додолу й почав терти лапкою носик.
— І оце дике звірятко! — здивувалася хлопчикова мати. — Мабуть, він того такий ручний, що ми з ним ласкаві.
— А мангусти всі ручні, — відповів батько. — Якщо Тедді не мучитиме його, не смикатиме за хвіст, не саджатиме в клітку, то він буде отакий довірливий і житиме в нас… Даймо йому щось їсти.
Ріккі дали шматочок сирого м’яса, і він з великим смаком з’їв його, а потім вибіг на веранду, сів на сонці й розпушив на собі шерсть, щоб просушити її. Аж як він зовсім обсох, йому стало справді гарно.
«Та тут же краще, ніж удома, в норі! — подумав він. — Тут стільки всякої всячини, скільки мої тато й мама за весь вік не бачили. Житиму тут, поки не розвідаю всього».
Цілий день він нишпорив по всіх закутках бунгало У ванні Ріккі мало не втопився; на письмовому столі вмочив рожевий носик у чорнильницю, а тоді обпік його об кінчик сигари, що стирчала з рота у Високого Чоловіка, коли вискочив йому на коліна, щоб побачити, як люди пишуть. Увечері він забіг до спальні Тедді подивитись, як засвічуюгь лампу, а коли Тедді ліг спати, теж видерся на хлопчикове ліжко. Проте він виявився дуже неспокійним сусідою: тільки-но десь щось шелесне, схоплювався й біг довідатися, що там таке.
Мама й тато зайшли до спальні сказати Тедді добраніч і побачили на подушці Ріккі.
— Це мені не подобається, — сказала мама. — Ще вкусить малого.
— Нізащо в світі, — відказав тато. — Навпаки, це звірятко охоронятиме Тедді краще від собаки. Як залізе сюди змія…
Але мама й подумати боялась про таке страхіття.
Вранці Ріккі-Тіккі вчасно з’явився до сніданку — в’їхав на веранду, сидячи на плечі у Тедді. Йому дали трохи банана і крутого яйця, і він. дякуючи за те, посидів хвилинку на колінах у всіх. Кожна добре вихована мангуста сподівається колись жити в людському домі й бігати по кімнатах, тож його мати (вона колись жила в генеральському домі в Сеґовлі) навчала його, як йому поводитись, коли стрінеться з білими людьми.
Після сніданку Ріккі-Тіккі побіг у садок — подивитися, що там є. Садок був чималий; у доглянутій частині його росли великі трояндові кущі — такі, що хіба за дванадцять великих кроків кругом обійдеш, — і апельсинові та лимонні дерева, весь рік укриті і квітками, й плодами. Далі були цілі хащі з бамбуку та високої трави. Ріккі ласо облизався.
— О, тут є де пополювати, — сказав він, і хвіст його, тільки-но він подумав про полювання, враз розпушився й став схожий на ту щітку, що нею миють пляшки. А потім він оббігав сад, принюхуючись до всього, і врешті почув чиїсь жалібні голоски в колючому кущі. То плакали Дарзі — пташка-кравець — і його жіночка. Вони зробили собі чудове гніздечко з двох великих листків — зшили їх стеблинками, а всередині намостили пуху та вати. Гніздо гойдалось, а вони сиділи на його краю й плакали.
— Чого ви? — спитав Ріккі-Тіккі.
— Ой, велика біда! — відповів Дарзі. — Учора одне наше пташенятко випало з гнізда, і Наг проковтнув його.
— Гм… — гмукнув Ріккі-Тіккі. — Справді, дуже прикро. Але хто такий Наґ? Бачте, я тут недавно й ще не знаю, хто живе в цьому садку.
Дарзі та його жіночка вмить сховались у гніздечко і не відповіли, бо в густій траві за кущем щось засичало — так виразно, гостро й грізно, що Ріккі-Тіккі відскочив на два фути назад.
А потім із трави показалася голова з розпущеним каптуром, а за нею довге чорне тіло. То й був Наг — велика, п’ять футів завдовжки, чорна кобра. Піднявши сторч третину свого тіла, Наг став погойдуватися сюди й туди, втупивши у Ріккі-Тіккі злі очі, що завжди мали той самий вираз, хоч би які думки були в Наговій голові.
— Хто такий Наг? — перепитав він, висунувши роздвоєний язик. — Подивись на мене. Це я — Наг. Великий Брахма ласкаво наділив нас своїм знаком за те, що перша кобра каптуром прикрила бога від палючого сонця, коли він спав. Дивись на мене й тремти!
Він ще ширше розпустив каптур, і Ріккі-Тіккі побачив зверху на ньому знак, схожий на окуляри. Ріккі справді злякався — на одну мить, але зразу пригадав, що він мангуста. Хоч він досі ще не бачив живої кобри, але мати годувала його мертвими, і він знав: мангусти для того й живуть на світі, щоб винищувати змій. Наг теж це знав, і, хоч погляд його був непроникно-крижаний, у глибині його холодного серця ворушився страх.
— Пусте! — сказав Ріккі. — Знак чи не знак, а маленьких пташенят. що випали з гнізда, сором ковтати.
Наг мовчав і пильно дивився в траву позаду Ріккі-Тіккі. Він знав, що як оселиться в садку мангуста, то раніше чи пізніше і йому, і всій його родині буде кінець, атому пустився на хитрощі. Присипляючи пильність Ріккі, він трохи опустив голову й схилив її набік.
— Побалакаймо спокійно, — сказав він. — Адже ти їси яйця. Чому ж мені не можна ковтати пташенят?
— Озирнися! — раптом боязко цвірінькнув Дарзі.
Але Ріккі-Тіккі зрозумів, що озиратися вже пізно. Він підстрибнув якомога вище, і в ту мить під ним стрілою шугнула голова Нагайни, злої й підступної Нагової дружини. Змія голосно, розлючено засичала: вона підкралась до Ріккі-Тіккі, щоб убити його. Ріккі
