Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.
— Бодендік, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, — веду я далі.— Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини — боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?
Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.
— Гаразд, — кажу я. — Це питання для Бодендіка, який легко вирішує його. Бодендік все може вирішити за допомогою великого невідомого бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що бог і небо справді існують, — тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендік. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?
Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?
— Усе? — питав Верніке.
— Ні, але далі я вас не питатиму.
— Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?
— Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?
Жук упав удруге. Він знову зіп'явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця в нього — ніби з полірованої голубої криці. Сам він — красивий механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п'яниці.
Верніке виливає решту мозельського в чарки.
— Скільки ви були на війні?
— Три роки.
— Дивно!
Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі, і не хочу знову пережовувати все це.
— Ви думаєте, що розум належить до душі? — питає натомість Верніке.
— Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які копошаться у власному бруді в загратованих приміщеннях, теж мають душу?
Верніке бере свою чарку.
— Для мене все це просто, — каже він. — Я людина науки. Я нічому не вірю, лиш спостерігаю. Бодендік же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите он того жука?
Жук уже вп’яте штурмує лампочку. Він буде робити це, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.
— Ну, от, ми йому допомогли.
Крізь відчинене вікно вривається велична голуба ніч, ніч з мерехтливими зірками й п’янким запахом землі та квітів. Все, що я говорив, здається мені відразу ж страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.
— Хаос, — каже Верніке. — А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?
— Ні.
— А на одне чуття менше?
Я на мить задумуюсь.
— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:
— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно — сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про бога теж міняються. За ваше здоров’я!
Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.
— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? — кажу я.
— Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?
— Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?
— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.
— Може, не хотіла впізнати?
— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.
— Чому?
— Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?
— Так, — кажу я, — сьогодні хочу.
— Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості — це звичайна втеча від самого себе.
— А що таке «сам»?
Верніке дивиться на мене.
— Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.
Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.
І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.
— Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, — невпевнено кажу я.
Верніке сміється.
— А що таке розум? Логічне мислення?
Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.
— Вона дуже хвора? — нарешті питаю я.
— В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.
— Видужують від чого?
— Від
