Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
— Так, — кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість. — Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний — однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.
Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.
— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.
— Ні,— швидко заперечує Ізабела, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.
Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.
— Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.
— Справді?—Ізабела недовірливо посміхається. — Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?
Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але загратоване — чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа
— Усе від страху, — повторює Ізабела. — Тобі ніколи не буває страшно?
— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.
— Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.
— Який? Страх перед життям?
— Ні, той, що передував йому.
— Страх перед смертю?
Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:
— Чому ти нічого не кажеш?
— А що значать слова?
— Багато, — шепоче вона. — Все, Ти боїшся їх?
Я на мить задумуюсь.
— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.
Ізабела підгинає під себе ноги.
— Однак людині вони потрібні, коханий, — бурмоче вона. — Інакше як жити?
Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.
— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабела.
Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття — одне й те саме, і брехня та видіння — теж.
— Чому ти нічого не кажеш? — знову питає вона.
Я знизую плечима.
— Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.
— Кому дати волю?
— Самому собі. Багато що заважає це зробити.
— Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?
— Не знаю, Ізабело.
— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, — бурмоче вона.
Я не відповідаю.
— Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, — каже Ізабела. — Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?
Я нарешті даю собі волю.
— Ти солодке, чуже, кохане серце, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!
Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.
— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!
— Хто кличе?
— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!
— Ніхто тебе не кличе, Ізабело, лиш твоє серце. Але чого воно хоче?
Я відчуваю в себе на обличчі її подих.
— Кохай мене, і вони більше не кликатимуть, — каже вона.
— Я кохаю тебе.
Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на ходулях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні пучки скорботи.
— Час уже йти, — каже вона в наш бік.
Я киваю головою, але залишаюсь сидіти.
— Вони кличуть, — шепоче Ізабела. — їх ніколи не можна знайти. Хто має так багато сліз?
— Ніхто, — кажу я. — Ніхто в цілому світі, люба.
Ізабела не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжусь і несу її алеєю до корпусу, де вона живе.
Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.
Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Верніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.
— Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.
— А ви б умертвили? — питає в свою чергу Верніке.
— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?
Верніке мовчить.
— На щастя, тут немає Бодендіка, — веду я далі.— Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, — конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.
Верніке мовчить.
— Гаразд, — кажу. — Я знаю: позбавити якусь істоту
