Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

— «Вена», открой, я — «Белград»…

Двері тихенько розчинилися, лейтенанти шмигнули досередини. За кілька хвилин «люди в цивільному» звідти сторожко несли апаратуру прослуховування в номер, що по сусідству із апартаментами закордонних гостей… І поки вони чули з їхнього номера балачку Трохимовича, могли бути впевненими, що звідти ніхто не вийде й гості не помітять їхні маневри.

…Тим часом без нагляду сторонніх Ернесто з Хелен могли більш-менш вільно поспілкуватися. Ернесто саме зачинив за Трохимовичем двері, роззирнувся і втомлено обперся спиною на стіну. Важко видихнув, закотивши очі. Хелен пройшла до канапи, зняла хустину й так само втомлено всілася. Обоє, як за наказом, здивовано покивали одне до одного, мовляв, оце деньок почався… Вона кивком вказівного пальця підкликала Ернесто до себе. Той підійшов, розвальцем усівся поруч. Хелен запитала:

— На твою думку, що це все таке було сьогодні? Ці люди, цей Трохимович, що не замовкає ні на хвилину, я й половини не можу зрозуміти, що він торочить… Голова на милицях… Чисто тобі паноптикум якийсь.

— Такі в них традиції — зустрічати дорогих гостей, — реготнув, — усім селом.

— Тобто тримати нас постійно на виду… — промовила, посміхнувшись. — Але ж ми до цього готові, чи не так?..

— Ми завжди готові… Головне, що апартаменти нам дісталися ті, що треба. А якби вони нас розселили?

— Ми все продумали, «таваріщ Ернесто», — підсміхнулася Хелен.

— Мабуть, що не все. Ти бачила, як ті двоє погнали в аптеку з рецептом?

— Тут підозрюють усіх, хто прибуває з-за кордону… Але будемо сподіватися, що від нашого агента вони нічого не дізналися.

— Про всяк випадок треба звернутися до запасного каналу зв’язку.

— Почекаємо до вечора. Якщо аптекар провалиться, нам подадуть сигнал. Ну, а в тебе нині інші справи… Ти повинен достойно подякувати господарям за гарний прийом. І подружитися з ними!

Вона відкрила чемодан, добула з нього літрову пляшку рому й поставила на стіл. Ернесто усміхнувся, дав щигля пляшці — вона глухо дзенькнула, й зауважив:

— Для мене це буде приємним завданням, міс майор. Та все ж дозволю зробити тобі зауваження… Нині ти поводилася не як журналістка, а як курва із Сен-Дені. Думав, у цих росіян очі повилізають з орбіт. Надто соковито ти крутиш своєю філейною частиною тіла. Треба все ж бути скромнішою…

— Не виходить у мене поводитися скромніше, мсьє Охеда… Ми розігруємо багатоходову партію, тому поки що вся увага повинна бути зосереджена на мені. А що найбільше приваблює чоловіків у нас, жінках?

— Розум? — підколов Ернесто.

— У даному випадку — не розум, а дещо протилежне йому. І не мені тебе цьому вчити, — і теж вирішила підколоти: — До речі, ти також не забувай про свою роль… герой-альфонс іспанської війни. Не бачу полум’яного запалу у твоїх очах.

— Ти бачила, в що одягнені їхні жінки? — сказав Охеда, із жахом згадавши нинішній ранок, який вони провели в сусідньому містечку, допоки чекали прибуття супроводу. — Це ж не жінки. Це… Потвори в лахмітті! У нас клошари елегантніше одягаються!

— Сам казав: війну пережили.

— Франція теж пережила і війну, й окупацію — і нічого! А тут…

За стіною щось важко гримнуло. Отже, специ таки ставлять техніку. Ернесто з Хелен із розумінням перезирнулися й перейшли на «світську бесіду» — про гори та приємний аромат карпатського повітря.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

вуличка поруч з готелем «Комунарка»,

мабуть, година по полудні.

Уже сонце стояло високо в зеніті, як від готелю від’їхало авто з головою, Трохимовичем і Сербіним. Вони кудись поспішали, бо машина рвонула з місця, як навіжена, сигналячи поодиноким перехожим, щоб не стояли на дорозі. Хвилин за двадцять з готелю вийшли Ернесто, Хелен та капітан Івченко з Наконечним. За цим дійством з-за рогу спостерігав рудий дядько із цимбалами на плечах. Він був одягнений у гуцульський сардак, перешитий із флотської шинелі, з традиційним плетенням та вишивкою на