Нестерпна легкість буття - Мілан Кундера
Чоловік із міністерства помітив страх у Томашевих очах. Він нахилився і по-дружньому плеснув його під столом по коліну:
— Пане докторе, це всього лише пропозиція! Ви поміркуйте, і якщо захочете змінити те чи інше формулювання, звісно, ми зможемо про все домовитися. Зрештою, це ваш текст!
Томаш одразу повернув папір поліцейському, так ніби боявся ще бодай на хвилину затримати його в своїх руках. Ніби йому раптом спало на думку, що на цьому папері хтось колись шукатиме відбитки його пальців.
Замість того щоб узяти папір, чоловік із міністерства з награним здивуванням здійняв руки (схожим жестом папа римський благословляє з балкона натовп):
— Та що ви, пане докторе, навіщо ви мені це повертаєте? Залиште в себе. Спокійно обміркуйте все вдома.
Заперечно хитаючи головою, Томаш терпляче тримав папір у простягнутій руці. Чоловік із міністерства перестав наслідувати папу римського, який благословляє віруючих і був змушений узяти нарешті папір.
Томаш хотів був сказати дуже різко, що ніякого тексту ніколи не напише і не підпише, проте в останню хвилину змінив тон. І спокійно сказав.
— Я все ж таки грамотний. То чому маю підписувати те, чого сам не писав?
— Гаразд, пане докторе, можемо вибрати іншу послідовність. Спершу ви самі напишете, і лише потім ми разом переглянемо. Те, що ви зараз прочитали, може послужити вам принаймні за взірець.
Чому Томаш одразу рішуче не відхилив пропозиції поліцейського агента?
У голові в нього промайнула думка: крім того, що подібні заяви мають деморалізувати весь народ (у цьому, напевно, полягає генеральна російська стратегія), в його випадку поліція, мабуть, домагається і якоїсь конкретної мети: можливо, вони готують процес над редакторами тижневика, в якому Томаш опублікував свою статтю. Якщо це так, Томашева заява потрібна їм як доказ, необхідний для судового розгляду і для тієї кампанії, що її вестимуть у пресі проти редакторів. І якщо він зараз принципово й рішуче відмовиться від заяви, то підставить себе під удар: поліція опублікує підготовлений текст із його підробленим підписом. І жодна газета ніколи не опублікує його спростування! Ніхто в світі вже потім не повірив би, що то не він написав і підписав! Він давно зрозумів, що люди почуваються щасливими, коли бачать моральне приниження ближнього, тож вони не дозволять йому зіпсувати цю втіху якимось поясненням.
Давши поліції надію, що сам напише якийсь текст, він виграв час. Одразу ж, наступного дня, він подав заяву на звільнення з роботи, розміркувавши (правильно!), що тієї хвилини, як він добровільно спуститься на найнижчу сходинку суспільної драбини (куди, зрештою, на той час спустилися тисячі інтелектуалів з різних галузей), поліція втратить над ним владу і перестане ним цікавитися. За таких обставин уже ніякий текст з його заявою вони не зможуть опублікувати, бо все це було б просто невірогідним. Ганебні публічні заяви завжди пов’язані з просуванням по службі, але в жодному разі не з падінням підписантів.
Лікарі в Чехії — державні службовці, і держава може діяти на свій розсуд: звільняти їх з посади чи ні. Чиновник, з яким Томаш говорив про своє звільнення, знав його на прізвище, ім’я і шанував його. Він умовляв його не кидати своє місце роботи, і Томаш раптом засумнівався, чи взагалі прийняв правильне рішення. Проте він почувався вже ніби зв’язаним із ним клятвою вірності й наполіг на своєму. Так він став мийником вікон.
7
Кілька років тому, виїжджаючи з Цюріха до Праги, Томаш тихо сказав собі «Es muss sein!» і думав при цьому про свою любов до Терези. Але ще того ж дня він почав сумніватися, чи справді це мусило бути: він усвідомив, що до Терези його привів ланцюг смішних випадковостей, які трапилися з ним сім років тому (ішіас його шефа був на початку ланцюга), і завдяки яким він нині повертається в клітку, з якої йому вже не втекти.
Чи означає це, що в його житті ніякого «es muss sein», ніякої великої необхідності не було? Гадаю, що вона все-таки була. Але це була не любов, це було покликання. В медицину його привів не випадок, не розрахунок, а глибоке внутрішнє прагнення.
Якщо взагалі можливо ділити людей на якісь категорії, то передовсім за тими глибокими пристрастями, які протягом усього життя спрямовують їх на ту чи іншу діяльність. Кожен француз неповторний. Проте актори в усьому світі схожі один на одного, і в Парижі, і в Празі, ба навіть у будь-якому провінційному театрі. Актор — це той, хто з дитинства на все життя погоджується виставляти себе на огляд анонімної публіки. Без цієї основної згоди, яка ніяк не пов’язана з талантом, яка значно глибша за талант, не можна стати актором. Подібно до цього лікар — це той, хто погоджується все життя і з усією послідовністю займатися людськими тілами. Ця основна згода (а зовсім не талант і не вміння) дає йому можливість уже на першому курсі ввійти до прозекторської, а через шість років стати лікарем.
Хірургія доводить основний імператив професії медика аж до крайньої межі, де людське вже межує з божественним. Коли ви огрієте кого-небудь обухом по голові, він повалиться на землю і сконає. Але ж колись він однаково сконав би. Таке вбивство лише трохи випереджає те, що Бог трохи пізніше вчинив би сам. Бог, як можна припустити, розраховував на вбивство, але не розраховував на хірургію. Він і не думав, що хтось наважиться встромити руку в нутро механізму, який він створив, старанно загорнув у шкіру, запечатав і заховав від людських очей. Коли Томаш уперше приставив скальпель до шкіри чоловіка, який спав під наркозом, а потім рішучим жестом проткнув цю шкіру й розпоров її рівною і точною лінією (наче це був клапоть неживої матерії, пальто, спідниця, занавіска), його охопило короткочасне, але до болю приголомшливе відчуття блюзнірства. І саме це захоплювало його! Це було глибоко закорінене в ньому оте «es muss sein», до якого не могла привести його ніяка випадковість, ніякий ішіас головного лікаря, ніякі зовнішні причини.
Але як же могло статися, що він так швидко, енергійно і легко звільнився від чогось, що так глибоко було в його єстві?
Він відповів би нам, що зробив
