Нестерпна легкість буття - Мілан Кундера

— Знаєте, ця моя статейка була надрукована десь аж у кінці журналу, серед листів. Ніхто її навіть не помітив. Хіба що російське посольство, якому вона прийшлась до речі.

— Е ні, пане докторе! Я сам розмовляв з багатьма людьми, які обговорювали вашу статтю і дивувались, як ви таке могли написати. Але тепер, коли ви мені пояснили, що стаття вийшла в іншому вигляді, аніж ви її написали, я дещо побачив в іншому світлі. Це вони запропонували вам її написати?

— Ні, — сказав Томаш, — я сам її послав їм.

— Ви знайомі з цими людьми?

— З якими?

— Тими, що надрукували вашу статтю.

— Ні.

— Ви ніколи з ними не розмовляли?

— Одного разу вони викликали мене в редакцію.

— Навіщо?

— З приводу статті.

— І з ким ви розмовляли?

— З якимсь редактором.

— Як його прізвище?

Лише тепер Томаш збагнув, що його допитують. Він раптом уявив собі, що може наразити когось на небезпеку. Він знав, звичайно, ім’я редактора, але заперечив: — Ні, я не знаю.

— Але ж, пане докторе, — сказав працівник міністерства тоном, сповненим обурення від Томашевої нещирості, — все ж таки він відрекомендувався вам!

Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Імператив «кажи правду!», який з дитинства нам прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брехню навіть перед поліцейським, який допитує нас. Для нас куди простіше сперечатися з ним, ображати його (що, до речі, не має аніякісінького сенсу), аніж брехати йому в очі (хоча тільки це ми й повинні робити).

Коли чоловік з міністерства дорікнув йому за нещирість, Томаш відчув себе ніби винуватим; йому довелося подолати якийсь внутрішній бар’єр, аби й далі стояти на своїй брехні: — Може, він і відрекомендувався мені, — сказав Томаш, — та оскільки його ім’я нічого мені не говорило, я одразу ж забув його.

— Який він на вигляд?

Редактор, котрий тоді розмовляв з ним, був невисокий на зріст і мав коротко підстрижене йоржиком світле волосся. Томаш постарався наділити його зовсім протилежними рисами: — Високий на зріст. З довгим чорним волоссям.

— Ясно, — сказав чоловік з міністерства, — і з великою бородою.

— Саме так, — потвердив Томаш.

— Сутулий.

— Так, так, — іще раз погодився Томаш і зрозумів, що саме тепер чоловік з міністерства установив, про кого йдеться. Томаш не тільки доніс на якогось бідолашного редактора, але його донос іще й фальшивий.

— Але навіщо він викликав вас? Про що ви розмовляли?

— Вони хотіли подекуди змінити порядок слів.

Це прозвучало, як смішна відмовка. Чоловік із міністерства знов обурився: чому Томаш не хоче сказати правду:

— Послухайте, пане докторе! Хвилину тому ви твердили, що вам скоротили текст на третину, а тепер кажете, що з вами дискутували про порядок слів! Де ж тут логіка?

Томашеві одразу легше стало відповідати на запитання, бо те, що він казав тепер, було чистісінькою правдою:

— Логіки немає, але це саме так і є, — засміявся він. — У мене попросили дозволу змінити порядок слів в одному реченні, а потім ще й викинули третину статті.

Чоловік з міністерства знову похитав головою, ніби не міг збагнути такої аморальної поведінки, і сказав: — Ці люди поставилися до вас дуже некоректно.

Він допив склянку вина і зробив висновок: — Пане докторе, ви стали жертвою шантажу. Було б шкода, якби через це постраждали ви і ваші пацієнти. Ми, пане докторе, добре усвідомлюємо ваші достоїнства. Подивимося, що можна зробити для вас.

На прощання він сердечно потиснув Томашеві руку.

Потім вони вийшли з шинку й кожен подався до своєї машини.

6

Цією зустріччю Томаш був страшенно пригнічений. Він не міг вибачити собі невимушеного тону розмови. Якщо вже він не відмовився розмовляти з поліцейським агентом (бо не був готовий до такої ситуації й не знав, що закон дозволяє йому, а чого ні), то мав бодай відмовитися пити з ним у корчмі вино, немов з приятелем! А якби хтось, хто знає цього чоловіка, та побачив їх разом? Напевно, зробив би висновок, що Томаш співробітничає з поліцією! І навіщо він узагалі сказав йому, що його статтю скоротили? Навіщо він давав без усякої потреби цю інформацію? Від усього того був дуже незадоволений собою.

Через два тижні чоловік із міністерства прийшов знову. Хотів, як і минулого разу, піти до корчми, але Томаш попросив його лишитись у приймальні.

— Я вас розумію, пане докторе, — посміхаючись, сказав він.

Ця фраза привернула Томашеву увагу. Чоловік із міністерства вимовив її, як шахіст, котрий засвідчує суперникові, що в попередньому ході той припустився помилки.

Вони сиділи віч-на-віч, розділені Томашевим письмовим столом. Хвилин через десять, протягом яких говорили тільки про епідемію грипу, що саме лютувала в місті, чоловік із міністерства сказав:

— Ми довго думати про вашу справу, пане докторе. Коли б ішлося тільки про вас, усе було б простіше. Але ми мусимо зважати на громадську думку. Хотіли ви того чи ні, але своєю статтею посприяли антикомуністичній істерії. Не буду приховувати: нам було навіть запропоновано притягнути вас до суду за вашу статтю. Це передбачено законом, публічне підбурювання до насилля.

Чоловік із міністерства помовчав, пильно дивлячись Томашеві в очі. Томаш знизав плечима. А той знову перейшов на заспокійливий тон:

— Ми відхилили цю пропозицію. Хоча б якою була ваша відповідальність у цій справі, але в інтересах суспільства ви повинні працювати там, де ваші здібності найкраще проявляються. Головний лікар дуже цінує вас. Маємо також відгуки ваших пацієнтів. Ви чудовий спеціаліст, пане докторе! І ніхто не може вимагати від лікаря, аби він так само добре розумівся на політиці. Ви дозволили обвести себе круг пальця. Час все поставити на свої місця. Тому ми вирішили запропонувати вам текст заяви, яку ви, на нашу думку, могли б передати в розпорядження преси. А ми вже подбаємо про те, щоб її вчасно опублікували, — і він простяг Томашеві аркуш паперу.

Томаш прочитав, що там було написано, і жахнувся. Це було незрівнянно гірше за те, що вимагав від нього два роки тому головний лікар. Це було вже не просте зречення статті про Едіпа. Тут були слова про любов до Радянського Союзу, про вірність комуністичній партії; було тут і засудження інтелектуалів, котрі прагнули втягнути країну у вир громадянської війни, але головне те, що тут був донос на редакторів письменницького тижневика, в тому числі й на високого сутулого