Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк
class="p1">Нараз я помічаю, що рука в мене вся в крові, і ледве стримую нудоту. Беру пригорщ землі і тру нею руку, тепер вона просто брудна, хоч крові не видно.

Вогонь не вщухає. З обох боків він однаково сильний. Наші, певне, гадають, що я давно вже загинув.

Уже зовсім розвидняється, настає сірий ранок. Той і досі харчить. Я затуляю собі руками вуха, та невдовзі відтуляю їх, бо так я взагалі нічого не почую.

Постать на тому боці вирви заворушилась. Я злякано здригаюсь і мимохіть зиркаю туди. I тепер уже не можу відвести погляду. Там лежить чоловік з невеличкими вусиками, голова в нього схилилася набік, одна рука напівзігнута, і голова безсило спирається на неї. Друга рука, скривавлена, лежить на грудях.

Він помер, кажу я собі, він напевне помер і вже нічого не відчуває; а хрип — то лише його тіло хрипить. Проте він силується підвести голову, на якусь мить стогін стає голосніший, та потім голова знову падає на руку. Чоловік не помер, він помирає, але ще не помер. Я починаю присуватися ближче, трохи затримуюсь, спираючись на руки, знову підповзаю ближче до нього і чекаю… Ближче, треба ще ближче, ще три метри — довгий, жахливий шлях. Нарешті я опиняюсь біля нього.

I тоді він розплющує очі. Мабуть, він почув, як я підповзав, і тепер дивиться на мене з виразом невимовного жаху. Тіло нерухоме, але в очах — таке нестримне бажання тікати, що якусь мить мені здається: в них стало б сили потягти за собою і тіло. Одним махом на сотні кілометрів звідси. Чоловік лежить тихо, зовсім тихо, без жодного звуку, тепер не чути й хрипу, але очі в нього кричать, волають, в них зосередилось все життя, що робить останнє нелюдське зусилля, аби врятуватися від смерті, від мене.

Ноги в мене підгинаються, і я падаю на лікті.

— Ні, ні, — шепочу я.

Очі стежать за мною. Я не здатний поворухнутися, поки вони дивляться на мене.

Тоді його рука поволі сповзає з грудей, сповзає зовсім трохи, на якихось кілька сантиметрів, проте через цей його порух очі втратили владу наді мною. Я схиляюся до нього, хитаю головою і шепочу:

— Ні, ні, ні.

Я піднімаю руку, я мушу йому показати, що хочу тільки допомогти, і гладжу його по чолу.

Очі аж сахнулися, побачивши мою руку, однак тепер вони вже не такі нерухомі, вії опускаються нижче, напруження слабне. Я розстібаю йому комір і повертаю голову так, щоб йому було зручніше лежати.

Уста в чоловіка напіврозтулені, він намагається щось вимовити. Губи зовсім пошерхли. В мене немає фляги, я не взяв її з собою. Але вода тут є, на самому дні вирви, в болоті. Спускаюсь униз, дістаю з кишені носовика, розгортаю його, притискаю до землі й начерпую жменею жовту воду, що просочується крізь тканину.

Він ковтає воду. Я приношу ще. Тоді розстібаю на ньому мундир, щоб якось перев'язати йому рану. Конче треба це зробити: як попаду до них у полон, хай вони побачать, що я хотів йому допомогти, тоді мене не розстріляють. Він пробує боронитись, та рука в нього надто млява. Сорочка злиплася, і її не можна висмикнути: вона застібається ззаду. Доведеться й розрізати, іншої ради немає.

Пошукавши навколо, я знаходжу свого ножа. Та коли я беруся розрізати сорочку, очі ще раз розплющуються, і в них знову стоїть крик і знову той самий божевільний вираз, тож я мушу їх прикрити, заплющити.

— Я хочу тобі допомогти, — шепочу я, — товаришу, camarade, camarade, camarade…

Я настирливо повторюю це слово, щоб він мене зрозумів.

У нього три рани. Я перев'язую його бинтами з мого пакета, але кров тече з-під них, я затягую їх дужче, тоді він стогне.

Це все, що я можу зробити. Тепер нам треба чекати, чекати…

Ох, ці години… Він знову харчить… Як, одначе, повільно помирає людина! Адже я розумію: його вже не врятувати. Спершу я ще переконував себе, що він житиме, але вдень цю мою вигадку вбили його передсмертні зойки. Коли б я не загубив свого револьвера, як повзав у темряві, я пристрелив би його. А заколоти я не можу.

Вдень я майже втрачаю притомність і куняю десь на межі небуття. Я страшенно зголоднів і мало не плачу, так мені хочеться їсти, та зарадити собі я не можу. Раз у раз приношу воду тому чоловікові, а потім п'ю сам.

Це перша людина, що її я вбив власними руками, і тепер я мушу дивитись, як вона помирає, помирає через мене, Кач, і Кроп, і Мюллер теж бачили людей, яких вони застрелили, з багатьма це буває, особливо під час атаки…

Але кожний віддих цього чоловіка крає мені серце. Він помирає, та кожна година стала його спільником, він має невидимий ніж і ним убиває мене: то час і мої думки.

Я багато дав би за те, щоб він вижив. Так тяжко лежати поруч, бачити його й чути.

Удень, о третій годині, він помер.

Мені трохи легшає. Але ненадовго. Незабаром мені вже починає здаватися, що мовчання витримувати ще важче, ніж той стогін. Я хотів би знову чути хрипіння, уривчасте, глухе, часом тихе, мов посвист, а тоді знову голосне, нестримне.

Те, що я роблю, — безглуздо. Та я мушу знайти собі якесь діло. Тож я повертаю мерця так, аби йому було зручніше лежати, хоч він уже нічого не відчуває. Заплющую йому очі. Вони в нього карі, а волосся чорне, ледь кучеряве на скронях.

Під вусами — повні м'які вуста, ніс з невеликим горбочком, обличчя смагляве; воно тепер не таке мертвотно-бліде, як тоді, коли він був іще живий. На якусь мить воно навіть здається майже живим, та швидко стає одним із тих чужих мертвих облич, що їх я часто бачив і що такі схожі одне на одне.

Його дружина, напевне, думає про нього, вона ще нічого не знає. Він виглядає на такого, що, мабуть, часто їй писав… Вона ще одержуватиме від нього листи — завтра, за тиждень… Можливо, якийсь лист іще десь заблукав і прийде до неї аж через місяць. Вона читатиме листа, він розмовлятиме з нею…

На душі в мене дедалі гіршає, я не можу стримати плин думок. Яка в нього дружина? Чи не схожа на оту тоненьку, смагляву, що живе за каналом? Хіба вона не належить мені? Може, саме тепер, після

Відгуки про книгу На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: