Duty free - Оксана Форостіна
Цей його вибір був, здається, цілком умотивованим: мов собака на митниці, його нюх був натренований на певний тип жінок, мов гурман, призвичаєний до тонких смаків та ароматів, призвичаївся до певного типу людей — Елайджа занюшив її ґеніальність, ще навіть і не вивершену й нею самою не пізнану. За шість годин їй треба їхати в аеропорт. Він добряче напідпитку, говорить закохані дурниці, каже: «ти розумієш, що більше цього може не повторитися? Ти можеш більше ніколи не повернутися в це місто. Ти можеш більше ніколи не повернутися в цю країну». Вона зникає, а він навіть не знає, як її прізвище, вони не обмінялися жодними контактами, правда, останнє Елайджа розуміє вже згодом, коли Лука приводить його до тями. Скільки він так простояв, задерши хмільну голову на готельні вікна — п’яний і приголомшений?
[2009]
П’яний і приголомшений, Елайджа прийшов до тями у тернопільському готелі «Україна». Він не пам’ятав, як розпрощався з товариством, як потрапив сюди, як піднімався ліфтом і чи були у нього ключі від номера. За вікном майже світало. Він лежав під ковдрою просто в одязі. Як добре, що на відстані простягнутої руки є мінералка.
Сонце було високо, коли Елайджа прокинувся вдруге. Поруч з ним у трусах, відкинувши ковдру, спав Тарас. Він пригортав подушку, як рідну, і щасливо посміхався уві сні.
Називається, хотіли раніше виїхати.
[2008]
За рік до цього Елайджа був у Львові, вперше з часу повернення в Штати. Пропозиція була доволі несподіваною, він не мав ані часу, ані серйозних підстав відмовлятися. Елайджа нервувався би через перспективу тої поїздки набагато більше, якби саме в той час його голова не була забита купою інших справ. До нього саме переїхала дівчина. Вони поки не поспішали з подальшим зближенням. Їх усе влаштовувало.
Львів змінився. Вулиці у середмісті, колись майже порожні, пропахлі сонцем і старістю, тепер були повні туристів, з’явилася купа кав’ярень з літніми терасами, з елеґантними меблями, квітами й ароматними свічками у скляних підсвічниках. За кермом дорогих машин Елайджа тепер помічав інтеліґентних на вигляд молодих людей в окулярах, тоді як раніше йому здавалося, що такі машини тут мають винятково ґанґстери. Вулиці стали світлішими. Площа Ринок, колись вечорами тиха й майже порожня, тепер гомоніла до пізньої ночі. На фонтанах збиралися підлітки — неформали, як їх тут досі називали, виступали жонґлери з вогняним шоу ввечері та муніципальний оркестр удень, мандрівні музиканти — майже завжди. Місто стало живішим, яскравішим, безпечнішим, воно дедалі більше нагадувало свого щасливішого польського родича — Краків, про що, власне, львів’яни так мріяли у часи першого побуту Елайджи, вони таки обжили це місто, залили його теплом, як водою. Тільки Елайджа добре знав, що йому не повернути тої легкості, яку він тут колись відчував.
У цьому місті більше не було Ванди. Спільні друзі-художники розповіли за кавою, що вона тепер, як і більшість київських львів’ян, навідується до батьків на свята і не сумує за львівським життям — переважно злиденним і безперспективним для людей її кшталту.
Елайджа тепер виходив на ці вулиці, знаючи, що не зможе випадково її зустріти. Він зловив себе на тому, що не перевіряє, чи є презерватив у кишені, і значно спокійніший до того, чи поголився й взагалі, як виглядає. Серце не завмирало, коли він зачиняв за собою двері, і не боліло, коли він повертався до готелю, так з нею і не побачившись. Це місто стало для нього сиротою.
Збираючи новини про львівських друзів, Елайджа дізнався багато сумного. Кілька старих знайомих померли. Хтось виїхав, як і Ванда, до Києва, хтось за кордон. З півдюжини майстерень, знакових для Елайджі у минулій декаді, тепер перетворилися на бари та кафе. Як і раніше там наливали, тільки тепер не лишень обраним.
— Патлатий таксує, тож дзен остаточно переміг алкоголь. Борман у Києві працює на якомусь телеканалі продюсером ігрових шоу. Марек став депутатом, але загалом тримається. — Елайджа слухав Блюма, як слухають про товаришів, котрі побували на війні. Він же й сам ледве вижив.
Він пам’ятав старих приятелів за спалахами щойно минулого століття. Кожному випав бодай один. Ці кілька років, коли він за ними спостерігав, були напрочуд щедрими: з’являлося щораз більше людей і щораз більше спалахів, і так тривало до першого їхнього компромісу, аж раптом і їхнє життя перетворювалося на низку компромісів, що тягнуться один за одним.
А потім вони вмирали. Приймали поразку і тихо згасали у своїх нових сім’ях, нових друзях, роботі, алкоголізмі, наркотиках. Вони думали, що живуть, частина з них — що живуть правильно, дехто навіть — що жизнь удалась. Тільки Елайджа оплакував їх, мов мертвих.
З іншими вони попрощалися вже назавжди. Помер Віля, старий фотограф, відданий чорно-білій плівці, пам’яті про андеґраунд радянських часів та Ніцше. Елайджі він колись подарував фото, де схопив їх з Вандою під час розмови у нічному клубі. Елайджа чітко пам’ятав, що того вечора довкола них була сотня людей, гриміла музика, все блимало й парувало, але на цьому фото вони вдвох були на цілком чорному тлі — немовби завислі у порожнечі, у темряві — немовби довкола них не існувало світу.
Найболючішою втратою був Дамський. Коли вони бачилися востаннє перед Елайджиним від’їздом, Дамський був щасливий. З гордістю йшов поруч зі схожою на жирафу донькою-підлітком, яка вже майже наздогнала його двометровий зріст. Вони жили тільки вдвох. Дамський готувався до виставки.
Потім Елайджа поїхав, а оскільки Дамський не мав удома телефона і навряд чи знав про існування електронної пошти, вони не спілкувалися.
Дружина Дамського вдруге вийшла заміж в Італії. Через деякий час вона вирішила забрати доньку до себе.
Дамський закрився вдома і довго пив. Доки не помер.
Тоді, влітку
