Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Після сніданку барон покликав Жоржа, свого камердинера, і сказав йому піти на вулицю Тебу просити мадемуазель Ежені, покоївку пані ван Богсек, прийти до контори у важливій справі.
— Ти її профадшай, — додав він, — у мою кімнаду, скажеш їй, що її шастя готофе.
Жоржеві важко було умовити Європу-Ежені прийти. Пані, казала вона йому, ніколи не дозволяє їй виходити; вона може втратити посаду тощо. Отже, Жорж дуже вихваляв свої заслуги перед бароном, який дав йому десять луїдорів.
— Якщо пані цієї ночі виїде без неї, — сказав Жорж своєму панові, в якого очі блищали, мов карбункули, — вона прийде близько десятої години.
— Топре! Ти прийтеш мене фтягати... пришісувати о деф’ятій... я хошу фіглядати якнайкраще... Я тумаю, що я попачу мою кохану, апо гроші не є гроші...
Від полудня до першої години барон фарбував собі волосся й бакенбарди. О дев’ятій барон, що перед обідом прийняв ванну, одягся, немов молодий, побризкався парфумами, причепурився. Пані де Нюсінжен, довідавшись про цю метаморфозу, завдала собі втіхи подивитись на свого чоловіка.
— Боже мій, який ви смішний!.. Та зав’яжіть чорний атласний галстук замість цього білого, який ще більше підкреслює жорсткість ваших бакенбард, до того ж, це ж стиль “ампір”... ви скидаєтесь на стариганя, на колишнього парламентського радника. Викиньте ці діамантові запонки по сто тисяч франків кожна; та мавпа випросить їх у вас, ви не зможете їй відмовити; а замість віддати їх дівці, краще вже зробити мені сережки.
Бідолаха-фінансист, вражений справедливістю зауважень своєї дружини, з незадоволенням корився їй.
— Змішни! Змішни! — я ш фам ніколи не касав, шо фі змішні, коли фі шепурились тля вашого панка те Раздіньяк.
— Сподіваюсь, що ви ніколи не бачили мене смішною. Хіба я така жінка, щоб робить грубі помилки в туалеті? Ану, поверніться!.. Застібніть фрак до верху, як робить герцог де Мофріньєз; залишіть тільки дві верхні петельки незастібнутими. Взагалі спробуйте здаватись молодшим.
— Пане, — сказав Жорж, — прийшла мадемуазель Ежені.
— На фсе топре, пані... — скрикнув банкір.
Він провів дружину за межу їх особистих апартаментів, щоб бути певним, що вона не підслухає розмови.
Повернувшись, він узяв Європу за руку й повів її з іронічною пошаною в свою кімнату.
— Так ось моя люпа, фі душе шасливі, бо фі слушите найкрасифішій шінці цілого світу... Ваше шастя готофе, коли фі хошете говорити за мене, захишати мій індерес.
— Цього я не зроблю й за десять тисяч франків, — скрикнула Європа. — Ви розумієте, пане барон, я перш за все чесна дівчина.
— Дак. Я маю на тумці топре оплатити фашу шесність. Це те, шо комерсія насифає — цікава річ.
— Потім, це ще не все, — сказала Європа. — Якщо пан не сподобається пані, а це дуже можливо! — вона розгнівається, вижене мене... а посада моя дає мені тисячу франків на рік.
— Капітал на тисяшу франків — це тватцять тисяш, і коли я їх вам дам, фі нічого не втратите.
— Про мене, коли розмова така, татусю, — сказала Європа, — то це зовсім змінює справу. Де вони?
— Ось... — відповів барон, показуючи одну по одній банкноти.
Він стежив за кожною блискавкою, що спалахувала в очах Європи при кожній банкноті і виявляла жадібність, якої він чекав.
— Ви оплачуєте посаду, але чесність, сумління?.. — сказала Європа, піднімаючи свою хитру мордочку й кидаючи баронові погляд seria-buffa[63].
— Сумління не фарте посати; але тотамо ше п’ять тисяш франків, — сказав він, додаючи п’ять тисячофранкових банкнот.
— Ні, двадцять тисяч за сумління, і п’ять тисяч за посаду, якщо я її втрачу.
— Як хошет... — сказав він, додавши п’ять банкнот. — Але шоп їх заропити, треба хофати мене в кімнаді тфоя пані вноші, коли фона путе сама...
— Якщо ви мені пообіцяєте, що ніколи не скажете, хто вас провів, я згодна. Але попереджаю: пані сильна, як турок, вона шалено кохає пана де Рюбампре, і хоч би ви їй дали банкнотами мільйон, ви не примусите її зрадити його!.. Це безглуздо, але вона вже така: коли любить — вона тоді гірша за чесну жінку, — ось що! Коли вона виїздить гуляти в ліс разом за паном, то пан рідко залишається потім у неї; сьогодні вони поїхали, отже, я можу сховати вас у своїй кімнаті. Якщо пані повернеться сама, я по вас прийду; ви будете у вітальні, я не зачиню дверей у спальню, а решта... чорт забери, решта залежить від вас... Приготуйтесь!
— Я топі там тватцять п’ять тисяш франків у фітальні... мені тають — я таю.
— А! — сказала Європа, — так оце ваше довір’я? Вибачайте, це вже занадто!
— Ти матимеш пагато нагот обтурити мене... Ми ж тільки снайомимось.
— Ну, добре, будьте на вулиці Тебу опівночі; але беріть тоді з собою тридцять тисяч франків. Чесність покоївки коштує після опівночі значно дорожче, так само, як фіакр.
— З оперешності, я топі там шек на панк.
— Ні, ні, — сказала Європа, — банкнотами, або ж нічого не вийде...
О першій годині ночі барона де Нюсінжена, схованого в мансарді, де ночувала Європа, мучили всі тривоги, властиві чоловікові під час любовної пригоди. Він справді жив, кров, здавалось, кипіла в нього у пальцях ніг, голова готова була луснути, немов перегріта парова машина.
— Я морально вітшував насолоту пільш, ніш на сто тисяш екю, — сказав він дю Тільє, розповідаючи йому про цю пригоду.
Він прислухався до найменших вуличних шумів, і о другій годині
