Містичне кохання (збірка) - Ангеліна Кріхелі

Плачучи, жінка на колінах благала викликаних нею лікарів врятувати Жору. Але вони тільки руками розводили та відповідали, що не всесильні, не боги, несучи на ношах тіло Георгія.

— Ти зробила все, що могла.

Марія різко озирнулася. Перед нею стояв, як вона припустила, її начальник, одягнений у блакитні шати. Трохи віддалік поважно розташувався і Диявол. Марія впала навколішки. Але прощення не стала просити, а вітала його, не опускаючи голови. Їй хотілося спитати його про ту дівчину, про те, чому вона стільки не знала. Хотілося поставити мільйони запитань, отримати відповіді, попросити за тих людей, яких встигла побачити. Але вона мовчала. Ніщо не мало сенсу. Плечі давило усвідомлення того, що їхнє спільне з Михаїлом завдання вони провалили. Або просто дійшли до запланованого кимось до них фіналу.

— Устань, — тихо, спустошено просив її Михаїл. — Устань. З нами просто граються.

Марія невпевнено озирнулася на нього, але послухалась і встала. Чоловік у блакитному шанобливо кивнув.

— Я вірю, — навіщось сказала Марія.

Він перезирнувся з Дияволом, і вони обоє добродушно посміхнулися щодо її заяви.

— Віриш, — погодився він і зник.

Михаїл поник. Присів на край ліжка, вже не звертаючи уваги на переляканий погляд жінки через ліжко, що прим'ялося ні з якого дива. Закурив. Жінка чхнула.

— Все… — сказав Михаїл, опускаючи очі, руки, голову.

— Ти що! Ти не впадай у відчай! Ми ще все виправимо!

— Якщо ти ще не все зрозуміла, я не пояснюватиму, ти просто піди і й сама подивися в лікарні, що з нами…

— І піду! І піду, і подивлюсь! І не буду, як ти, киснути так!

Михаїл посміхнувся сумно, запалив другу цигарку.

Жінка лягла на Жорину постіль, згорнулася калачиком і заплакала без жодного схлипу, погойдуючись від безпорадності та нестерпного душевного болю. Майбутнє здавалося їй примарним.

Марія ж і справді вирушила до лікарні, де лежали в реанімації тіла, в які вони вдяглися, щоб досягти своєї мети. Тільки вона ступила ногою в палату, як апарати штучної вентиляції легень та монітори, датчики стану, до яких вони були підключені, заблимали, почали видавати незрозумілі їй звуки, а на обох моніторах з'явилися суцільні рівні лінії. Марія заметушилась по палаті, намагаючись знайти кнопку, здатну повернути їх у колишній стан. Вибігла за двері, почала кликати медсестер, лікарів, санітарок — хоч когось. Але ніхто не чув її. Увірвалась до ординаторської, величезним зусиллям розбила вазу, щоб розбудити чергового лікаря — той здивовано схопився зі свого місця, спросоння пішов за совком та віником, які виявилися у протилежній палаті осторонь. Вона зачинила за ним двері. Лікар спохмурнів, але напрямок руху не змінив. Ця зміна видалася насиченою важкими випадками, і молодий лікар насилу пересував коридором ноги, намагаючись не заснути на ходу.

Даючи волю сльозам, Марія вперлася спиною в лікарняну стіну і, повільно сповзаючи по ній вниз, вдихнула їдкий запах ліків, страху, болю та розпачу. Звідкись віяло смертю, але вона не могла б сказати з упевненістю, що цей запах не принесла з собою.