Жити сьогодні - Христина Лукащук

– Хочеш побавитися? – спитав у моїх ніг.

Раптом дівчина дала йому стусана і загрозливо скрикнула. Він перестав шкіритися, скривився, та більше до мене не чіплявся. За мить очі закотились, і він, здригнувшись усім тілом, повалився на підлогу. Важко дихаючи, він сховав своє спітніле обличчя в подушки – заснув. Його нікчемний звірок так і зостався звисати зі своєї нірки. Таким його й застали батьки. Більше ні дівчини, ні хлопця в нас не було.

Наступного дня по мене приїхала материна сестра – моя тітка.

Це виявилось ще гірше.

Перших два роки ще нічого. Вона вчасно мене годувала – з ложечки, мов малу дитину. Бо зміна опікунів не вплинула на моє рішення, на мій протест. Я чула, що брат цілком перестав розмовляти. Що його цькують. Цькують вихователі, цькують діти.

Незважаючи на мій протест, я все ж росла.

Моє тіло набирало нових форм. З дівчинки я перетворювалася на дівчину. Коли тітки не було вдома, роздивлялась себе у дзеркалі. Переді мною стояло зіщулене, худюще дівча. Стегна були вузькі, майже хлопчачі, – вони змінились найменше, зате груди виросли чималі. Вони й далі росли і немилосердно боліли. Мені вже давно потрібен був станик, але я соромилася говорити про це з тіткою. Я вдягала просторі светри, аби не привертати до себе уваги. На дворі вже давно потепліло, та я все одно ходила у светрі. Вчителі дивувалися, коли бачили, як від спеки піт струмками стікає мені по скронях, тече шиєю, дрібними цівочками біжить за пазуху, але я все одно вперто не розщіпаю ґудзиків. Не дочекавшись від мене пояснень, вони зателефонували тітці.

Ввечері додому повернулася з роботи тітка. Вона вперше знехтувала своїм незмінним ритуалом – поставити торбу в коридорі, роззутися, навшпиньки пройтися на кухню, ввімкнути газ, розігріти вечерю, зазирнути до мене і, переконавшись, що не сплю, не дивлюсь телевізор, а нидію над книжками, покликати мене до столу. Сьогодні вона не роззуваючись, із торбами ввалилася до мене в кімнату. До слова, кімната моя була прохідна, тому двері в ній ніколи не зачинялися. Тому я завжди сиділа за своїм столом, як вахтер на прохідній.

– Що це ти ще вигадала? Спасу мені з тобою нема. Недурно твої рідні батьки від тебе відмовилися, – мов ножі, тітка кидала слова в мою спину.

Я досі не розуміла, що сталося, бо вона ще ніколи не підвищувала голос, розмовляючи зі мною. І не принижувала. Голос у неї був безбарвний і монотонний. Я думала, – від народження. З’ясувалося, я ще багато чого не знала про свою тітку.

– Чого мовчиш? Тебе що, заціпило? Кажи! – тепер ножі летіли мені в груди.

З переляку я забилася в куток між шафою та вікном. Тітка, мов скажена, кинулася до мене, вхопила за рукав і потягла на середину великої кімнати. Тепер я стояла посеред цієї кімнати, як бовван, і нажахано кліпала очима.

– Ти будеш говорити чи хочеш назад до своєї матінки?

Ні, назад мені не хотілось. Я ствердно закивала головою. Тітка вмить злагідніла.

– Молодець, говори.

І я говорила. Стояла посеред великої і незатишної, майже без меблів, кімнати і говорила. Гарячі сльози текли по щоках, скрапуючи на светр. Говорила про те, що я росту, що в мене виросли груди, що соромлюся, бо вони найбільші в класі, що не маю станика, а соски вперто пробиваються крізь тонкі кофтини, тому змушена носити грубі светри, аби приховати своє тіло.

Я говорила, а в тітки від здивування очі на чоло повзли. Вона тільки те робила, що хитала головою і повторювала сама до себе:

– Ти диви… Ти диви…

Раптом вмовкла. Задумалася.

– Роздягайся, – скомандувала.

Я зняла светр.

– Роздягайся, кажу! – верескнула вона, наче ножем по горлі різонула.

Я геть оторопіла. Стою – не дихаю. А вона до мене – кофтину знімати. А я ж під нею геть, геть нічого не маю. Ото я й учепилась у ту кофтину, захищаю, наче то не кофтина, а душа моя. Раптом тітка, мов солдат, виструнчилась, очі кров’ю налились, ніздрі, мов у розлюченої собаки, напинаються, жовна ходором ходять. Та як трісне мене по обличчю – від несподіванки я аж похитнулась. Інстинктивно долонями обличчя затулила – кофтину відпустила. Решту тітка сама зробила.

Стою я перед нею посеред кімнати в чому мати народила. А вона витріщилась на мене, наче вперше бачить. Один раз обійшла. Другий… Третій. Голову набік схилила – прицінюється. Мов циган на торгах. В очах блиск з’явився. Недобрий. Та одразу ж згасила. Повіками прикрила. Коли ж знову очі звела, то в них тільки турбота і доброта небачена.

– Та чого ж ти стоїш, люба. Вберися. А то геть замерзла. Не біда, дитинко, не біда. Купить тобі тітка станик, купить. І не один.

Останні слова звучали з уст її, наче погроза.

– Чи вам ще моя розповідь не набридла? Чи, може, я вас знудила? Погоджуюсь – веселого мало. Але хочу вам це розповісти, аби ви краще зрозуміли, що зараз зі мною відбувається.

– Розповідайте, не переймайтеся. Я нікуди не поспішаю.

Так-от, тітка допомогла мені вбратися, та ще й свою стару блузку подарувала. Вечеряли ми тихо, наче нічого й не сталося. Коли ж я сорочку нічну вбрала і вже зібралася в ліжко, тітка мене спинила.

– А чого б нам, люба, разом не поспати? Щось страшно мені самій, останнім часом сни страшні сняться, нечисть усіляка ввижається. Ти ж не відмовиш своїй рідній тітці, яка тебе любить, яка тебе годує?

Що тут скажеш? Взяла я свою ковдру і на тітчине ліжко лягла. Зі самісінького краєчку лягла, щоби місця багато не займати. Лежу, а в самої серце калатає – вилетіти хоче. Довгенько я так у темряві пролежала. Чула, як тітка навшпиньки до дверей підходила і затихала – мабуть, дослухалась, чи я вже заснула. Ще трохи походила і сама в ліжко забралась. Я завмерла. Ні, лежить не рухається. Я ще трохи полежала, та й заснула. Прокинулася, мов побита. Всю ніч, наче в труні провела, – ні тобі колін зігнути, ні на інший бік перевернутися.

Наступної ночі я вже впевненіше почувалася, тож і заснула швидше. Тітка сопіла собі вві сні, мене наче й не зауважувала. Жодного разу не прокинулася, не скажеш, що вона чогось там боїться. Та я їй нічого й