Жити сьогодні - Христина Лукащук
По жінку поїхав сам слідчий службовим авто. З зосередженого виразу лікарчиного обличчя зрозумів – справа серйозна. Тож за годину вони вже під’їжджали до лікарні.
Заходило сонце. Навколо все наче вкрите золотом. Фіолетові тіні вибагливими плямами ковзали попід паркани. Людей на вулицях майже не було. Все якесь гіперболізовано спокійне. І ледве вловна, п’янка тривога на вустах у незнайомки.
– Він живий, правда, він живий? – весь час повторювала вона.
Хоч як намагався пояснити, що чоловік лежить у реанімаційному відділенні і що вже більше тижня не приходить до тями, вона, здавалось, не чула. В нього була тиха надія, що лікарка з цим впорається, що бодай її незнайомка таки почує. Зрідка він обережно озирався на заднє сидіння і крадькома за нею спостерігав. Жінка, здавалося, нічого не бачить, та коли він укотре обернувся, то помітив, як інстинктивно її довгі і худі пальці стиснулися в кулаки, зминаючи носову хустинку, що від надмірного бгання скидалася на ганчірку, а губи незнайомка стиснула так, немов дала обітницю мовчання.
Він пригадав свою ранкову нехіть говорити, поки не побачить коханої, тому більше не робив жодної спроби озирнутися назад. Жінка це побачила, чи радше відчула, і наче трохи розпружилася. Зціплені вуста трохи порожевіли, а пальці, мов викинута на берег риба, обм’якли на колінах. Віддих став спокійніший, повіки, здригаючись, опустилися. Здавалось, вона заснула. Насправді ж вона відновлювала сили, бо мала передчуття серйозного випробування.
Він постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Незнайомку пропустив вперед. Вона ступала обережно, немов непевною кригою. Невисоко піднімала ногу й акуратно ставила її спершу на носок, а потім – на п’ятку. Здалеку можна було подумати, що вона незряча. Не чекаючи запрошення, не сіла – впала на єдиний у кабінеті стілець і одразу ж відкинулась на спинку. Та недовго просиділа в такій позі. Зірвалась, виструнчилась, мов натягнута тятива, і завмерла. Скидалася на змореного якоюсь невидимою боротьбою звіра, знесиленого, зраненого, але готового до останнього подиху захищатися…
Нарешті вони зустрілися поглядами. Дві жінки. Однолітки. Дві рідні і нестерпно чужі. Близькі і невимовно далекі. В обох подив в очах. Кожна уявляла собі цю зустріч, і кожна була нею вражена. Незнайомка не очікувала, що лікарі бувають такі молоді, нестямно красиві і з палючим, мов захід сонця, з якого вона ото вийшла, рудим волоссям. Лікарка ж не сподівалася, що поруч із непритомним чоловіком може з’явитися така… ефемерна жінка. Незнайомка була неприродно худа. Її довгі, наче пальці піаніста, вії скидалися на вербові галузки. Здавалося, якщо уважно прислухатися, то можна було б почути, як вони щось шепочуть, тручись одна об одну. Її величезні очі були глибокі й тривожні, мов сипучі піски. Аж страшно було опинитися в полі її зору – можна було звідти не повернутися. Видно, що вона це знала, тому за можливості стулювала повіки. Її тіло світилося мереживом вен, в яких жила, пульсувала кров. Та навіть надмірна худина не приховувала доладно збудованого тіла. І це тіло, попри немічність і прозорість… збуджувало. В її, на перший погляд, тендітній і кволій плоті пульсувала зачаєна сила.
Вбрана була теж недоладно. В старомодне синьо-голубе картате пальто з верблюжої вовни, яке, правду кажучи, було не за погодою тепле і відверто куце. Кисті рук дисгармонійно стирчали з непропорційно коротких рукавів. Здавалося, що жінка витягнула руки і забула втягнути їх назад. В усьому іншому пальто було завелике. З-під розстібнутої поли хвилями стікала єдвабна, теж не за погодою, спідниця. Схожа була на джерельну воду, що тонкими струменями лилась їй до стоп. Спідниця була темно-зелена з блакитним відливом. Низ був майстерно розшитий перламутровими і синіми блискітками. Складалось враження, що жінка завжди стоїть по кісточки у воді. Її ефемерний образ довершувала білосніжна, вигаптувана вручну білими нитками шаль. Тільки на шиї цієї жінки вона могла мати водночас елегантний і невимушений вигляд. Шаль обвивалася і наче драпірувала її груди, від чого обличчя робилося тонке й точне, як висічене з білого мармуру.
Тепер, виструнчившись, вона чекала. Жодного слова, запитання, звуку.
– Ви хочете мені щось розповісти? – спитала лікарка.
Вона була фахівцем у своїй справі. Незнайомка подалась уперед. Готова була розтулити вуста, та щось їй наче заважало. Відколи вони ввійшли, слідчий стояв збоку. Він прокашлявся і сказав:
– Піду зроблю собі кави. Ще хтось питиме?
Запитання повисло в повітрі, і це дозволило йому вийти, не прощаючись. Розумів, що заважає. Не любив цього.
2– З одинадцяти років я жила в тітки. Тітка була рідною сестрою моєї матері. Вони й малими не мирилися, а коли підросли, то й поготів. Мати, хоч була молодша за сестру, дуже рано вийшла заміж, швидко народила мене і мого братика. Поки з нами жили бабуся, все було більш-менш добре. Коли ж її не стало, наше з братом життя перетворилося на пекло.
Ні, нас ніхто не ображав, не ґвалтував, не силував до статевих зносин, ніхто не зазіхав на мою цноту і моє кволе тільце. Нас не замикали в комірчині, не морили голодом. Ми були завжди нагодовані, добре вбрані… і покинуті самі на себе.
Про нас просто забували. В прямому сенсі цього слова. Нам забували залишати ключі від помешкання, тож доводилося блукати вулицями аж до ночі, поки в одному з вікон нашого чималенького помешкання не з’явиться жовтий вогник. Взимку, коли дуже не нагуляєшся, тулились одне до одного біля своїх дверей, мов померзлі горобці. Брат іноді впісювався від холоду просто в штанці. Так і сидів мокрий, аж поки з роботи поверталися батьки. Сусіди пробували з ними поговорити, але ті лише погрожували і радили не пхати носа до чужої сім’ї.
Ми майже розучились розмовляти. В школі нас вважали розумово відсталими, тому після чергової комісії брата забрали в притулок. Там йому стало ще гірше. Тепер він впісювався, коли хтось підвищить на нього голос. Я нічим не могла зарадити, крім того, що відмовилась їсти. Батьки і цього не зауважили. Одного разу зі школи мене повезли просто в лікарню. Мою відсутність батьки помітили тільки наступного дня, коли не було кого послати по цигарки. Вони забрали мене з лікарні і найняли для мене няньку. Це була молода дівчина, яка ніде не хотіла працювати і за невисоку платню погодилася пильнувати мене після школи. До її обов’язків входило розігріти готової зупи, простежити, щоб я все виїла, помити за мною тарілку. Вона також мала пантрувати,