Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
За дальші тридцять годин Джеррі набрався лиха. Новина, що з нього знято табу, хутко розійшлась по селищу, і тепер мале й велике приходило познущатися з нього. Аж поки смеркло, Джеррі обступали тубільці, дражнили та мучили його. Вони глузували з нього, лаяли його, стусали зневажливо ногами, вирили в піску ямку, звідки він не міг викотитись, і поклали туди на спину, щоб зв’язані лапи ганебно стирчали догори.
А він міг тільки люто й безсило гавкати та гарчати. Він не вив і не скавулів з болю, як решта собак. Йому вже минув рік, за останні шість місяців він став майже дорослим псом, а породі його властива була безстрашність і терплячість. І хоч як пильно привчали його ненавидіти та зневажати чорношкірих білі хазяї, за ці тридцять годин він навчився ще лютішої, аж невмирущої ненависті.
Його мучителі не спинялися ні перед чим. Вони навіть привели дикого собаку з «Еренджі» й нацькували на Джеррі. Але натурі дикого собаки не властиво було нападати на нерухомого ворога, навіть такого ненависного, як Джеррі, що стільки доткав йому колись на палубі. Якби Джеррі, з перебитою лапою абощо, міг іще втікати, тоді б він кинувся на нього і заїв би, може, навіть до смерті. Однак на зовсім безпорадного він нападати не міг. Отож зі сподіваного видовища нічого не вийшло. Джеррі люто гарчав на дикого пса, а той гарчав у відповідь, грізно наступаючи на нього то з того, то з того боку, але добитися, щоб він угородив у Джеррі зуби, дикуни так і не змогли, хоч скільки його підцьковували.
Місцина перед човновою повіткою, де мали різати собак, зробилася пеклом пекельним. Туди щодня приносили нових зв’язаних собак і кидали на землю. Виття й скавчання не втихали ні на хвилину. Найдужче вили ті собаки, що від самого ранку лежали на пекучому сонці без води. Час від часу починали вити всі, ніби на них накочувалася хвиля паніки, що захоплювала й найплохі-ших. Виття й скавчання то гучнішало, то тихшало цілу ніч, але не вмовкало ні на хвилину. До другого ранку вже всіх собак мучила нестерпна спрага.
Сонце, що викотилося на небо, звичайно, не принесло їм полегкості. Воно лило гаряче проміння на білий пісок, майже обсмалюючи їх. Джеррі знов обступили мучителі і знов на нього посипались лайка та глузування за те, що він утратив своє табу. Найдужче лютили його не удари, не фізична мука, а регіт. Собаки всі не люблять, коли з них сміються, Джеррі ж і зовсім не міг стримати люті, коли вони глумилися з нього й реготалися просто йому в вічі.
Хоча він так ні разу й не заскавчав і не завив, але й від гарчання та гавкання, а найбільше від спраги в горлі й у пащі йому пересохло, і він так захрип, що не міг навіть загарчати, — хіба як надто дошкулять. Язик звисав йому з пащі, і годині о восьмій його почало помалу обпікати вранішнє сонце.
Якраз тоді один хлопчак поглумився з нього найжорстокіше. Він викотив Джеррі з ямки, де той пролежав цілу ніч догори лапами, поклав на бік і підніс йому до писка невеличкий калабаш, повний води. Джеррі став жадібно хлептати її й тільки за півхвилини відчув, що вода пече: хлопець усипав туди жменю насіння з червоного перцю. Кільце глядачів аж завищало з утіхи, а Джеррі дізнався, що його спрага була ще ніщо супроти цієї нової спраги, підсиленої пекучим смаком перцю.
Потім сталася ще одна подія, вельми важлива, як виявилося згодом: прийшов Наласу. То був шістдесятирічний дід, сліпий на обоє очей: ішов він, намацуючи дорогу довгим костуром. У другій руці він ніс за зв’язані ноги порося.
— Кажуть, що тут мають з’їсти собаку білого пана, — озвався він говіркою сомо. — Де той собака? Покажіть його мені.
Коли він нахилився й обмацав Д жеррі, підійшов Агно й спинився коло нього. Джеррі не гарчав і не кусався, хоч рука сліпого не раз наближалась на досяг його зубів. Пес відчував, що в цих пальцях, які торкають його так легко, нема ворожості. Потім Наласу обмацав порося, і знов Джеррі, і знов порося, і так кілька разів, видимо порівнюючи. А нарешті він випростався й сказав свій висновок:
— Порося таке мале, як і собака. Завбільшки вони однакові, але на поросяті більше м’яса, з нього більше пожитку. Візьміть порося, а я візьму собаку.
— Ні, — відповів Агно. — Собаку білого пана мають з’їсти. Він порушив табу. Візьми будь-якого іншого собаку й зостав порося. Бери великого собаку.
— Я хочу мати собаку білого пана, — наполягав Наласу. — Тільки його — і більш ніякого.
Вони все сперечалися, коли нагодився Башті. Він трохи постояв, послухав, а тоді сказав:
— Візьми собаку, Наласу. Порося твоє жирне, я сам його з’їм.
— Але ж він порушив табу, твоє велике табу на яєчну ділянку, і його призначено на з’їжу, — швидко заперечив Агно.
Щось занадто швидко, подумав Башті, і в голові в нього во-рохнулась невиразна підозра.
— За порушене табу плата — кров і вогнище, — правив своєї Агно.
— Ну й гаразд, — відказав Башті.— Нехай заріжуть і спечуть порося. Я його з’їм.
— Так я ж про закон, про табу. Хто його порушив, мусить заплатити життям.
— Є ще один закон, — осміхнувся Башті. — Давно, ще відколи Сомо збудував оці мури, постановлено, що життя можна викупити життям.
— Але ж то тільки людське життя, — уточнив Агно.
— Я знаю закон, — рішуче провадив Башті. — Його дав нам Сомо. Ніколи не було сказано, що життя тварини не можна викупити життям тварини.
— Але такого в нас іще не бувало, — викрутився чаклун.
— Певне, що ні, — погодився старий ватажок. — Бо ще не було такого дурня, щоб дав порося за собаку. Порося молоденьке, м’ясо в нього жирне і м’яке. Візьми собаку, Наласу. Відразу й забирай.
Та чаклун ще не вгамувався.
— Ти сам сказав, Башті, й дуже мудро сказав, що цей собака — насіння сили й відваги. Нехай його заріжуть, а коли спечуть, поділимо м’ясо на маленькі
