Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
І гість вів далі:
— Так, вона поглянула на мене здивовано, а потім, поглянувши, спитала так:
— Ви взагалі не любите квітів?
У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч із нею, намагаючись іти в ногу і, на свій подив, геть не почувався зніяковілим.
— Ні, я люблю квіти, та не такі, — сказав я.
— А які?
— Я троянди люблю.
Тут я пошкодував, що це сказав, тому що вона провинно всміхнулася, і кинула свої квіти до ринштоку. Розгубившись дещо, я усе-таки підібрав їх і подав їй, але вона, осміхнувшись, відштовхнула квіти і я поніс їх в руках.
Так йшли ми мовчки якийсь час, доки вона не вийняла мені з рук квіти, не кинула їх на брук, тоді протиснула свою руку в чорній рукавичці з розлійком у мою, і ми пішли поруч.
— Далі, — сказав Іван, — і не проминайте, будь ласка, нічого.
— Далі? — перепитав гість. — Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він раптом утер несподівану сльозу правим рукавом і вів далі: — Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж![197] Вона, втім, твердила згодом, що це не так, що кохали ми, певна річ, одне одного бозна-відколи, не знаючи одне одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншим чоловіком, і я там тоді… з цією, як її…
— З ким? — спитав Бездомний.
— З цією… ну… з цією, ну… — відповів гість і защигляв пальцями.
— Ви були одружені?
— Ну так, оце ж я й щигляю… З цією… Варусею, Манюсею… ні, Варусею… ще сукня смугаста, музей… А втім не пам’ятаю.
Так от, вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла того дня, щоб я нарешті знайшов її, і що якби цього не сталося, вона отруїлася б, тому що життя її порожнє.
Так, любов вразила нас миттєво. Я це знав того ж дня вже за годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівського муру на набережній.
Ми розмовляли так, неначе розлучилися вчора, неначе знали одне одного багато літ. Наступного дня ми змовились зустрітися на тому ж місці, на Москві-ріці, і зустрілися. Травневе сонце світило нам. І скоро, скоро стала ця жінка моєю таємною дружиною.
Вона приходила до мене щодня, а дожидатися її я починав з ранку. Очікування це виявлялося в тому, що я переставляв на столі предмети. За десять хвилин я сідав до віконця й починав наслухатись, чи не грюкне старенька хвіртка. І ото курйоз: до зустрічі моєї з нею до нашого подвір’ячка мало хто приходив, просто б сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що усе місто потяглося до нього. Грюкне хвіртка, гупне серце і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну кому потрібний точильник у нашому домі? Що гострити? Які ножі?
Вона входила до хвіртки один раз, а биттів серця перед тим я зазнавав не менше десяти, я не брешу. А потім, коли надходила її година, і стрілка вказувала полудень, воно навіть і не вгавало колотитися, аж доки без стукоту, майже цілком безгучно, не рівнялись з вікном туфлі з чорними замшовими накладками-бантами, стягнутими сталевими клямрами.
Інколи вона пустувала і, затримавшись біля другого віконця, постукувала носком у шибку. Я цієї ж миті опинявся при цьому вікні, та зникала туфля, чорний шовк, що застував світло, зникав, — я йшов їй відчиняти.
Ніхто не знав про наш зв’язок, за це вам ручаюся, хоча так ніколи не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. У старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, звісно ж, бачили, що приходить до мене якась жінка, та імени її не знали.
— А хто вона така? — спитав Іван, вкрай зацікавлений любовною історією.
Гість зробив жест, який означав, що він ніколи й нікому цього не скаже, і вів далі свою розповідь.
Іванові стало відомо, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали притьмом нерозлучними. Іван уявляв собі ясно вже й дві кімнати в підвалі будиночка, в яких були завжди сутінки через бузок та паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинник, котрий дзвонив що пів години, і книги, книги від помальованої підлоги до закоптілої стелі, і грубу.
Іван дізнався, що гість його і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли висновку, що звела їх на розі Тверської й провулка сама доля й що створені вони одне для одного навік.
Іван довідався з розповіди гостя, як перебували свій день коханці. Вона приходила й перш за все надівала фартуха, і у вузькому передпокої, де була та сама мушля, якою пишався чомусь бідний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю[198], і готувала сніданок, і налаштовувала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози й повз підсліпуваті вікна шумливо котилася до підворіття вода, грозячи залити останній притулок, закохані розпалювали грубу й пекли у ній картоплю. Від картоплі бурхала пара, чорне картопляне лушпиння мазало руки. У підвальчику було чути сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу обламані гілочки, білі кетяги.
Коли відгуркотіли грози й прийшло задушливе літо, у вазі з’явились довгождані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.
— Бігме, часами я починав ревнувати її до нього, — шепотів прибулий з місячного балькона нічний гість Іванові.
Запустивши у волосся тонкі, з вигостреними нігтями пальці, вона без упину перечитувала написане, а перечитавши, шила оцю шапочку. Часом вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць або стояла на стільці біля верхніх і ганчіркою отирала сотні запорошених спинок. Вона пророкувала славу, вона підганяла його й саме тут і стала називати його майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних вже останніх слів про п’ятого прокуратора Юдеї, співучо й гучно повторювала окремі фрази, які їй сподобалися, і казала, що в цьому романові — її життя.
Він був дописаний в серпні місяці, був відданий якійсь безвісній друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І нарешті настав час, коли довелося полишити таємний притулок і вийти в життя.
— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя скінчилося, — прошепотів майстер і похилив голову,
