Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Лариса раптом засміялася.
— Все ще щось там думаєш? — сказала вона.— Мордуєш себе!
— Розумнішаю,— сказав я.— І відчуваю це.
— О! — Лариса розтулила губки й зирнула на мене.— І що при цьому відбувається?
— Це так, ніби осінь входить у тебе. В голову, серце.
— В печінки і в селезінку...
— В печінки і селезінку входить глупість.
— А це так значить розумнішати?
— Безсумнівно,— сказав я.
Лариса засміялася, бо вважала, що я жартую. Я, може, й справді жартував — не відаю. Принаймні на серці було боляче й печально.
Ми завернули на Михайлівську, влившись у юрбу. Навколо мигали обличчя — люди, які покинули свої турботи, сміялися, розмовляли і йшли, йшли. Хлопці стріляли очима до дівчат, а дівчата до хлопців. Я раптом побачив оту чудову дівчину, з якою часом перезирався, вона йшла, як завжди, з батьками. Миттю мене помітила, але зирнула не на мене, а на Ларису. Мені від того стало ніяково, але що є, те є. Лариса йшла мовчки, але руку свою від мене забрала. Стала чомусь напружена і відсторонена.
— Ходімо звідси,— сказала, і ми завернули на Бердичівську. Потім сіли у скверику на розі Бердичівської і Театральної. Я витяг сигарети й закурив.
— А даму забуваєш? — мовила вона.
— Дамам курити шкідливо,— сказав я і простяг сигарети.
Вона спрагло затяглася димом.
— Тобі не хочеться часом звідси втекти? — спитав я.
— Хочеться. Але куди?
— Ну, можна організувати маленьку втечу, не більше, як на два дні, бо в мене робота. Наприклад, у Львів.
— Чому у Львів?
— Бо він інакший, як Житомир. Українське місто, де люди говорять українською, і їх не вважають диваками.
— Не хочеш вважатись диваком? — Лариса випустила дим.— А по-моєму, то цікаво, бути диваком.
— Хочу кудись утекти,— сказав я уперто.— Ні, справді: гайда у Львів.
— А де там ночуватимемо?
— В готелі,— сказав я.— А ні, пересидимо на вокзалі. Або візьмемо квитки на нічного автобуса.
— Ні,— зітхнула Лариса.— В мене немає грошей на мандри.
— Фундую,— сказав я.— Маєш діло з людиною, яка одержує зарплату.
— Ні,— сказала сумно Лариса.— Почнеш до мене приставати.
— Хочеш, почну,— мовив я.— А не хочеш, дам слово.
Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчув: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її “компашки”, навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може, хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче? Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з’єднані, а більше роз’єднані, тимчасово союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.
— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.
— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.
— Я ж не з ними, а з тобою,— мовив я.
