Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— А мені як себе вести? — спитала Лариса.

— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.

Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.

— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?

— Оце вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.

Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!

— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.

— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.

— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.

— Наскільки мені розказував дядько,— мовив Славко,— їхня улюблена провокація: робити політичних морально ущербними, щоб скомпрометувати.

— Жаль! — зітхнула Лариса.— А це була б картинка. Нудики — і бацають, як чортенята!

Хлопці позирнули на неї трохи здивовано: при такій розмові вона ще й жартувала.

— Вдаватимемо, що нічого не сталося,— мовив Артур.— Так, ніби Славко і він,— показав на мене,— нам нічого не розказували, що їм і наказано. Але як тільки вони почнуть знову допити, відразу ж сходимося і докладно все обговорюватимемо. Треба конче довідатися, що вони знають і що нюшать.

На цьому ми розійшлися. Артур пішов окремо, а ми з Ларисою трохи згодом.

— Знову вдаєш, що ми парочка? — сказав я їй на вулиці.— Домовлялися ж!

— Нічого ми не домовлялися,— мовила Лариса.— До речі, ти й тому кадебісту сказав, що я твоя дівчина. І не можна бути аж таким ревнивим!

— Хохмиш? — спитав я її улюбленим словом; до речі, й кагебіст його вживав.

— Хохмлю,— сумно зітхнула Лариса.— А чому б і ні?

— А тому, що почну до тебе приставати,— сказав я.

— О! — Лариса зирнула на мене і розтулила губки. Ті вуста, які я раз поцілував — мене аж млосною хвилею обдало.— Починаєш вести себе сміливіше...

Гралася зі мною, як кішечка. Але Бог з нею, здається, інакшою вона бути не могла. Мені принаймні це не не-подобалося, то що ж іще? Зрештою, в цей момент хотілося забути всі оті неприємні речі: візит чорного ангела, висліджування, потребу стерегтися, відчуття, що за тобою стежать немилосердні очі схованого звіра — з вікна, з юрби, з автомобіля, з якоїсь банальної людини, залізши в неї, як у дупло,— противно це все!

— Ходімо пошаландаємося,— сказав я, бо жахливо не хотілося залишатися самому.

— Ходімо,— згодилася Лариса,— якщо не будеш приставати. Правда, в мене побачення з тим бовдуром, але чорт з ним, правда?

Ми зупинилися на Замковій горі й дивилися на Долину джерел. Маленькі хатки, втонулі в багряних розливах, у сутінку дерева були кошлаті й розмиті, ніби на акварельному малюнку; потім повернулися й пішли на вулиці. Ходили люди, тягли в руках сумки й авоськи, хоч магазини вже були позачинювані, ніби кожен з них з якоїсь причини затримався, щоб глибше відчути осінь — в очах людей стояла втома від пережитого дня.

— Знаєш, про що я думаю,— сказав, вдивляючись у ті втомлені обличчя.— Про тих, що багато хотіли, а небагато могли. Про те, що “багато хотіти” є в кожного у юності, а потім десь зникає. Скільки їх, отих світлих юнацьких бажань, але життя побудовано так, щоб їх убивати. Убивають їх у нас батьки наші, вчителі, отакі нишпорки, що починають за нами стежити — здається, все суспільство тільки й існує, щоб убивати в нас світлі пориви й бентежні думки. Щоб загнати кожного в клітку квартири, роботи, родини і зробити кожного стандартним. Але найцікавіше не те. Той, хто з яснодухого і бентежного стає стандартним, починає мститися на інших нестандартних, адже кожному ясно: ренегат запопадливіший неренегата.

— Перейняв репертуар Славка? — спитала Лариса.— По-моєму, то його коник: проголошувати монологи.

— Не слухала мене?

— Чого ж, слухала. Тільки сьогодні не хочеться слухати.

— Згоден, Ларисо. Помовчимо!

Взяв дівчину за руку, вона її не відібрала. Подивився на неї: була мила сьогодні, але ніби й справді втомлена й трохи пригнічена.

“Бідна Лариса,— подумав я.— І всі ми бідні в цьому світі. Абсурдному й дурному світі, котрий такий прекрасний, як і ця дівчина, котру тримаю за руку. Нас викинули сюди із своїх лон матері наші, і ми закричали розпачливо, бо кожного з нас приречено бути розіп’ятим. Тож життя