Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

- Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.

Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:

- Захочу і втечу!

7

Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.

Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.

- Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.

- Лізь на грушу, я кому сказав!

Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:

- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?

- Швидше лізь, - підганяє Любу брат.

Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.

- Лізь вище, - наказує брат.

- Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.

Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.

- А тепер стрибай, Люба! - кричить Любин брат. - Стрибай на землю!

- Люба, не стрибай, - реву я, - ні в якому разі не стрибай!

Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.

- Стрибай, Любо!

- Не стрибай, Любо!

- Стрибай, Любо! - Люба готується стрибати.

І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.

Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.

Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.

Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.

- Любо, нащо ти слухаєш цього придурка? - говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.

- Бо я його люблю, - відповіла Люба.

- Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?

- В мене нема піднебіння, - і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.

Я їй віддала свої труси.

8

Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.

- Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?

Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.

- Я їду з вами, - кажу я.

- Побудь ще тиждень, - просить мама, - корова здохла, і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?

Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.

- Я не можу тут залишитися! - мало не плачу я. - Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!

- Залишся, - продовжує мама, - тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.

- Так-так, донько, - каже баба, - лишайся, тут є се-то.

- Почекайте на мене, - плачу я, - піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!

Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.

Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.

- Чекайте на мене! - стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.

- Нащо ви мене тут лишили! - сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.

Раптом з'являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.

- Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!

Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською, як воша на коні.

- Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їм не допоможу!

Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.

- Вона померла! Вуйна померла! - кричать вони.

- Як гарно, - кажу їм і скачу далі.

- Мені треба підживитись, - повертає голову Ласька, - не наздожену машину, якщо не підживлюсь!

Я відриваю шматок свого стегна і вкидаю Ласьці до писка.

Батьки в машині помічають нас. Мама каже татові:

- Їдь швидше! Вони вже на хвості!

- Як я тобі поїду швидше, - нервується тато, - в мене газовий балон протікає!

- Ласька! Давай, моя люба! Ми їх можемо навіть перегнати! - переможно кричу я. - Без трусів дуже приємно, виявляється! Ласька, давай! Переганяємо! Тікаємо звідси!

- Ох, Таня, - кокетливо підсміюється Ласька, - ми з тобою такі псишки! Такі псишки!

Село і його відьми

1

Тато народився в селі, в якому мешкають відьми і змарновані люди. Дітей і тварин до уваги не беру. Ще в цьому селі залишилось моє дитинство. Мій дитячий одяг, особливо яскраво-жовті ґумаки і підозріле червоняве пальтечко в клітинку з бомбонами на грудях. Татові шахи. Татові друзі минулого, яких я заношу до категорії змарнованих людей. Також в цьому селі ще можна відшукати старих дідів, які пам’ятають, як тато їхав селом на козі. Тато такий факт майстерно приховує.

Ще в селі є хлібопекарня, сплюндрований католицький костел і цвинтар. Жителі села містичним чином гуртуються навколо цих трьох не то будівель, не то метафізичних категорій, бо всі працювали, працюють або працюватимуть на пекарні, всі так чи інак за часів атеїзму брали участь у сплюндруванні костелу і всі рано чи пізно лежатимуть пліч-о-пліч на старому польсько-еврейсько-західноукраїнському цвинтарі.

Більшість відьом працювали на пекарні, одна навіть доводиться мені якоюсь далекою тіткою.

Її звали Катериною. Вона пахла хлібом. Її комірчина, до якої я крадькома зазирала, була завалена зачерствілими пекарськими виробами. Казали, що вона годувала хлібом курей і свиней і що її кури взагалі не дивляться на пшеницю.

Катерина кілька разів била тата, коли той ще був зовсім малим. Катерина била двох татових молодших сестер, а якось навіть набила татову маму. Вона ненавиділа людей за те, що вони живуть краще, і за те, що вони живуть взагалі.