Коли ти поруч - Світлана Талан

Через агентство нерухомості Даша швидко знайшла для себе нову квартиру. Вона спеціально винайняла житло на околиці міста. Тут було кілька тихих, втоплених у зелені кварталів «хрущовок», наче відірваних від основної частини гамірного міста. Останні п’ятиповерхівки доходили майже до лісу, а на лавочках біля під’їздів сиділо багато літніх людей.

Господинею малогабаритної однокімнатної квартири на першому поверсі зі стандартною шестиметровою кухонькою була старенька з дивним ім’ям Аргентина.

– Мене звуть Аргентина Львівна, – відрекомендувалася вона, трохи гаркавлячи, як це часто трапляється у євреїв.

Аргентина Львівна була худорлявою, трохи сутулуватою жінкою з гачкуватим носом і допитливим поглядом. Про таких кажуть, що вони все про всіх знають, але загальне враження на Дашу вона справила непогане. Дівчину не лякало те, що в квартирі давно не було ремонту та пожовклі від старості шпалери на стиках почали відклеюватися. Їй було байдуже, що тумбочка під старим телевізором мала всього три ніжки й у шафи п’ятдесятих років були відсутні одні дверцята. Дашу влаштовувало те, що квартплата була невисокою і майже поруч розташовувалася стара одноповерхова будівля онкологічного відділення, куди її відразу ж прийняли на роботу.

– Мені подобається ваша квартира, Аргентино Львівно, – посміхнулася Даша. – Я заміню шпалери, пофарбую вікно, і тут буде мені навіть дуже затишно.

– Але… Мені не треба переклеювати шпалери, – зам’ялася старенька. – Я не планувала робити ремонт… поки що.

– Не хвилюйтеся. Я зроблю це для себе, за свій рахунок, – поспішила заспокоїти її Даша.

– Якщо для себе, то це інша справа, – пожвавішала старенька. – Ти, дитинко, не дивися, що перший поверх. Квартирка тепла, затишна, гарна, пічка газова майже нова, телевізор працює, якщо хочеш – можна підключити радіо. Тобі треба радіо?

– Спасибі, – не стримала посмішку Даша, – не треба. У мене є комп’ютер.

– Так, так, так, – закивала з розумінням старенька. – Тепер у молоді в усіх телефони у вухах і комп’ютери. У мого онука теж є цей комп’ютер, так він від нього не відходить. А я й думаю собі: «Хай краще комп’ютером займається, ніж наркоманом стане». Правильно я міркую?

– Правильно.

– Тільки, дитинко, не води сюди хороводи хлопців – я тебе дуже прошу. А то почнуться галас, бійки, пиятики. А сусіди знаєш які? Відразу міліцію викличуть. А відповідати за беззаконня кому доведеться? Мені, звичайно.

– Не переймайтеся, Аргентино Львівно, тут буде тихо.

– Це добре, Дашо. А то, знаєш, у мене тут до тебе жила одна дівчина, так у неї в кухонне вікно один наречений залазить, а з кімнати другий у вікно вистрибує. Так-так! Ось таке буває. А ти, я бачу, скромна дівчинка, гарна. Наречений є?

– Нема.

– Ну, нічого. Це справа наживна. Я ось вийшла заміж у 25 років і нажилася вдосталь. Одного чоловіка поховала, другий сам п’яний повісився, третій втік до молодої дружини. Усього побачила на своєму віку. Ну, гаразд, вистачить мені, старій дурепі, базікати. Ти можеш відпочивати і обживатися на новому місці.

Вранці наступного дня Даша була вже на новому робочому місці. Завідувачка відділення Алла Іванівна без зайвих питань прийняла Дашу на роботу і познайомила з нечисленним колективом. Скучивши за улюбленою працею, Даша з великим задоволенням бігла на свої зміни і бралася за будь-який підробіток.

Розділ 26

У вересні Даринка нарешті вибралася до школи-інтернату. Вона цілісіньких півгодини вешталася шкільним подвір’ям, поки дочекалася директора.

– Що вас, молода панночко, привело до нас? – запитала усміхнена, кругловида, з копицею пишного каштанового волосся, Марина Олександрівна.

– Я хотіла хоча б чимось допомогти вашим вихованкам, – червоніючи і кліпаючи очима від ніяковості, почала дівчина.

– Благородно. Дуже шляхетно з вашого боку… Як вас?

– Дарина. Просто Даша.

– І що ви можете нам запропонувати?

– Я не спонсор, а проста медсестра. Але я вмію добре плести на спицях.

– На спицях? – перепитала директор і з цікавістю подивилася на Дашу.

– Так, на спицях. Я хотіла б на добровільних засадах організувати гурток плетіння для ваших дівчаток. Думаю, що вміння добре плести їм у житті знадобиться. Я навіть склала план роботи гуртка.

Марина Олександрівна помовчала, про щось роздумуючи, потім сказала:

– Звичайно, їм це знадобиться. Але ви подумали про те, що цим дівчаткам ніхто не купить ті ж спиці, не кажучи вже про пряжу? Вони – сироти, у них немає батьків, які дали б гроші на все це.

– Вибачте, я про це якось не подумала. Але я можу купити за свої кошти кілька пар спиць, трохи пряжі.

– Навіщо їм трохи пряжі? – запитала директор, виокремлюючи слово «трохи».

– Хоча б для того, щоб навчитися основ плетіння.

– От уяви себе, Дашо, на їхньому місці. Приходить до дівчаток-підлітків якась тьотя і красиво розповідає про плетіння, показує журнали з моделями модних светриків і кофтинок, дає їм спиці та по маленькому моточку пряжі. На ньому, звичайно, можна практикуватися, вчитися плести візерунки і все! А цю дівчинку цікавить той самий светрик, який вона побачила в журналі. І вона дуже хоче його сплести своїми руками, щоб його можна було одягнути і похвалитися перед подругою, пройтися по вулиці або перед уподобаним нею хлопчиною. А що вона може? Сплести кілька рядків, щоб їх на наступний день розпустити. Навчитися плести вона зможе, але кінцевого результату не буде. Де тоді сенс її заняття? Де остаточний результат? Га?

Даша подумала, що Марина Олександрівна має рацію, і вже хотіла себе лаяти за таку нерозторопність і короткозорість, аж тут її осяяла здогадка.

– Треба знайти спонсора! – сказала жваво Даша, згадавши, як по телевізору часто показують багатих людей, які допомагають сирітським будинкам. – Треба знайти заможну людину, якій не буде накладно придбати спиці та пряжу!

Марина Олександрівна посміхнулася і розвела руками:

– Ідея хороша, проте, на жаль, мало шансів на її втілення в життя.

– Але чому?! Просто треба пояснити, як це важливо для дівчаток – майбутніх мам!

– Я, Дашо, на жаль, тільки цим і займаюся. До одних йду з простягнутою рукою, щоб закупили новорічні подарунки, до других – кілька тонн картоплі на зиму, до третіх – три пари взуття хлопцям, у яких ноги ростуть швидше, ніж належить за стандартом. А дівчатка? Хіба їм вистачає тих-таки трусиків, які їм купуємо за державні гроші? Цікаво дізнатися, як би обійшлися дочки державних діячів, якби їм видали таку кількість прокладок, що вони виділяють нашим дівчаткам!

– Підкажіть мені, де є офіси великих підприємців, – рішуче сказала Даша. – Я сама піду до них із простягнутою рукою.

Марина Олександрівна зітхнула і