Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
Боб і Яра зустріли Валерика знаками щирого розуміння. Просидіти зі старими пердунами чотири години — в компанії це вважалося неабияким подвигом. На майданчику друзі випили пляшку світлого пива. Потім викурили по цигарці й рушили до Адамчуків, де на балконі вже чекав затиснений у лещата і припасований до сушилки експериментальний двигун. Яра по дорозі розповідав про свій новий винахід — механізм розкриття крил ракети у польоті. Але Валерик слухав головного конструктора неуважно. Чомусь зі всіх застільних поз Анжели йому запам'яталася та, де вона сиділа, відкинувши голову. Довге світле волосся не заважало дивитися на її напружену виразну шию, на схил її матового плеча. Валерик дивився. Їв і знову дивився. Тепер це плече пливло десь поряд, невидиме, але присутнє. Пливло, затуляючи ліхтарі, будинки, двигуни і ракети.
Яра помітив дивний вираз на обличчі Мітелика-молодшого.
— Міта-брате, ти чого такий закумарений?
— Та напряжні ті всі до-о-оценти. Уроди. Гобліни.
— Попустися, старий, зараз все буде чотко. З новим мотором запустимо на сто метрів.
— Сто метрів, — кивнув Валерик і тупим зусиллям натягнув на обличчя вираз зацікавленості. Але Яра відчув: щось не так. Розпитувати він не любив і вирішив, що після випробувань братан Міта сам все розповість. Сидіти в Боба вони запланували до ранку.
У холодильнику Боб заникав три пляшки темного. Приготування до випробування після пива пішли веселіше.
— Треба чимось таким обмотати трубу, — раптом сказав Яра. — Пошукайте якоїсь мотузки. Бажано капронової.
Валерик і Боб рушили до кабінету старшого Адамчука. Тут громадилися високі засклені шафи з викопними горщиками, кістками та іржавими кинджалами стародавніх кочовиків. У нижніх шухлядах, між викопним каменюччям і шматками мамонтових іклищ, лежало обладнання минулих екпедицій. Але жодної мотузки там не було.
— Може, тут? — припустив Валерик, смикаючи єдину замкнену шухляду. — Упс, Бобе! У тебе немає ключа?
— Десь має бути, — з надр іншої шафи відізвався Боб. — Цими спробуй.
До Валерикових ніг впала зв'язка різнокалібрових ключів. Він навмання запхав маленький ключик до замкового отвору, натиснув. Ключик зламався.
— Упс-упс-упс!
— Шо сталося?
— Та зламав.
— Зараз я поможу.
Боб допоміг. Якоюсь залізякою, схожою з фомкою, він виламав замок. Шухляда вивалилася з шафи, немов прямокутний язик мертвого велетня. У ній лежали старі товсті зошити і щось загорнуте у кольорову шмату. Валерика пересмикнуло: на шматі були вишиті червоно-золоті слони. Якби не вони, він би не помітив тонкої мотузки, якою було перев'язане загорнуте у шмату.
— Мотузка, — сказав Валерик.
— Мотузка, — підтвердив Боб і потягнув вузол.
Мотузка легко зісковзнула з пакунка. Боб почав намотувати її на руку, а Валерик, керований, певно, відразою до слонів, розгорнув шмату. Тканина, цупка на вигляд, виявилася надзвичайно тонкою і ніжною. Вона розгорнулася у полотно розміром з добрячий халат. З нього випала дерев'яна дощечка. На ній були закріплені два металеві дракончики, що тримали у пащах червоний камінь.
Камінь — прозорий, інтенсивно-червоного кольору — формою і розміром нагадував змилок. Овальний, сплющений, гладенький, він ніби вбирав в свої глибини жовтувате світло люстри і відгукувався на найменший порух химерними переливами рубінового світіння. Валерик задивився на нього, але Боб обірвав йому споглядання:
— Покладемо на місце, — сказав він. — Папан казав, що це якась дуже давня похібєнь. Вони її знайшли в степах, біля могил шаманок.
— Скіфська штучка?
— Ні, не скіфська. Ще давніша, звідкись зі Сходу. Папан казав звідки, але я забув.
Боб загорнув реліквію у «халат», поклав між зошитами і засунув понівечену шухляду.
— Яра вже ричить, — сказав він. — У нього сьогодні «пусковий день».
— У нас теж.
— Ні, братан, ти протупив. У нього це родове. Його ж папан на Байконурі полканом служив. Поки під зад не дали… Він тобі казав про це, нє? Це у них, як у «беркутів», коли йде зачистка об'єкту, захват і все таке. Трем і пруха нєдєцкая.
— Ясно.
— Хулі тобі ясно? — раптом наїжачився Боб. — Нічого тобі не ясно. Ти в нас тепер кар'єрний пацан, шо тобі може бути «ясно».
— У тебе загрьоб?
— Два загрьоби. Пішли до Яри, доцент.
Коли вони вже виходили з кабінету, Боб раптом перейшов на шепіт:
— Не ображайся, Міта-брате.
— Я не ображаюсь, Бобе. Проїхали.
— Ок. І про хрєновіну могильну нікому не говори.
— Я що, баклан?
— Ти не баклан, Міта-брате. Я так, шліфую тему.
— Ну-ну. Воно дороге? Золоте? Сто тисяч?
— Ти хімарь, Міто, — Боб легенько штовхнув Валерика в бік і засміявся. — Ти кончений хімаринусе, брате, кажу я тобі.
Вони вийшли на балкон якраз вчасно. Стендовий агрегат, удесяте перевірений Ярою, чекав лише на обмотування.
— Красавєц! — підтвердив Боб невисловлений захват усієї компанії.
— Ви де пропали? — спитав Яра, намотуючи на гільзу мотузку.
— Шукали. Бачиш, яка крута мотузка?
— Що в ній крутого?
— Вона шовкова, Яро-брате. Натуральна.
— Значить, міцна.
— Дуже міцна.
— Це добре. А то ця цинкова хєрня може розірвати гільзу.
— А може, музичку включимо? — запропонував Валерик.
— А може, ти по пиво підеш? — Яра не терпів попсових підходів до такої безкомпромісної чоловічої справи, як ракетобудування.
— Вже ніч, Яро-брате, де я тобі пива візьму?
— Тоді помовч, — Яра зробив паузу, відрізав зайвий шматок мотузки і додав: — Дивний ти сьогодні якийсь,
