Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
кинувся твій пацієнт… містер Олівер.

Джон розсміявся.

— Розумієш, мені й на думку б не спало про це питати, але в поліцейському протоколі про неї згадувалось. Називається «Леда». Здається, з грецької міфології. Принаймні, мені в голову приходить саме це. У протоколі сказано, що то була картина із зображенням оголеної жінки.

— Одна з тих, кого звабив Зевс, — пояснив я. — Він з’явився їй у вигляді лебедя. Хто написав картину?

— Схаменися! Через тебе я почуваюся, немов на іспиті з історії мистецтв. Який, до речі, ледь не завалив. Не знаю, хто це намалював, і гадаю, поліцейський, який заарештував Олівера, не знав так само.

— Гаразд, повертайся до своєї роботи. Щасти тобі, Джоне, — сказав я, намагаючись розтирати затерплу шию й водночас тримати слухавку.

— Тобі теж, друже!

Розділ 2

Марлоу

Уже зараз мені кортить розпочати цю історію знову, наполягаючи на тому, що вона суто особиста. І не тільки особиста — вона побудована на моїй уяві не менше, ніж на фактах. Мені знадобилося десять років, щоб упорядкувати свої нотатки про цю справу й власні думки. Мушу визнати, що спочатку я збирався написати дещо про Роберта Олівера в одному з фахових психіатричних журналів, який найбільше поважаю, і де вже друкував свої статті раніше. Утім, хто ж надрукує матеріал, який врешті-решт може свідчити про компроміс у професійній справі? Ми живемо в епоху численних ток-шоу та неймовірного базікання, проте наша професія особливо сувора в своїй стриманості; вона вимагає обережності, законності, відповідальності — щонайменше. Звичайно, трапляються випадки, коли потрібно керуватися не правилами, а здоровим глуздом. Кожному лікарю знайомі такі випадки екстреної необхідності. Я вдався до особливої остороги й змінив усі імена й прізвища, пов’язані з цією історією, в тому числі своє власне — за винятком одного імені, настільки поширеного, а тепер ще й такого милого мені, що я не бачу нічого поганого в тому, щоб зберегти його як є.

У дитинстві я зростав зовсім не серед лікарів, мої батьки були обоє проповідниками; мати навіть першою жінкою-проповідником у їхній невеличкій секті. Мені було одинадцять, коли її посвятили в цей сан. Мешкали ми у найдавнішій споруді нашого міста в штаті Коннектикут — червоно-брунатному дерев’яному будиночку з низьким дахом. Двір перед будинком був схожий на англійський цвинтар: уздовж вимощеної шифером доріжки змагалися за простір тисові дерева, туї, плакучі верби та інші дерева, що ростуть на кладовищах.

Кожного дня, о чверть на четверту, я повертався до цього будинку зі школи і ледь тягнув ранець, повний книжок та крихт хліба, бейсбольних м’ячів та кольорових олівців. Відчиняла мені двері мати, зазвичай у синій спідниці та светрі, а згодом інколи в чорному вбранні з високим білим коміром, якщо вона перед тим відвідувала хворих, — літня жінка, замкнена в собі, завжди готова спокутувати гріхи. Я був буркотливим хлопцем, малюком з поганою статурою та постійним відчуттям того, що життя розчаровує мене: воно було зовсім на таким, яким обіцяло бути. Вона ж була суворою матір’ю — суворою, з прямою поставою, бадьорою, дбайливою. Коли вона побачила, що у мене виявився хист малювати й ліпити (а я тоді був ще зовсім малим), то почала заохочувати мене, спокійно й упевнено, день за днем, ніколи надмірно не хвалила, але й ніколи не дозволяла мені сумніватися в успіху моїх зусиль. Неможливо уявити, щоб ми відрізнялися один від одного ще більше, ніж це було, гадаю, з тієї хвилини, як я народився, і ми любили один одного до нестями.

Дивно — хоча моя мати померла доволі молодою, а може, саме тому, я в середньому віці побачив, що стаю все більше схожим на неї. Багато років я залишався не те щоб самотнім — скоріше, неодруженим, хоча врешті виправив це становище. Усі жінки, кого я любив, нагадують (або нагадували) мене самого в дитинстві: примхливі, вперті, цікаві. Поряд з ними я потроху ставав таким, як моя матуся. Моя дружина — не виняток із загального правила, проте ми пасуємо один до одного.

Частково у відповідь моїй дружині та жінкам, яких я кохав колись, а частково, без сумніву, відповідно до моєї професії, яка щоденно показує мені зворотній бік розуму (безсилля усталених стереотипів, притаманні розуму примхи), я переглянув своє дитяче ставлення до життя, і тепер намагаюсь сприймати його тільки доброзичливо. Кілька років тому ми з життям заприятелювали. Це не та зворушлива дружба, про яку я палко мріяв хлопчиком, це приязне замирення, втіха від того, що я кожного вечора повертаюсь до своєї оселі на Калорама-роуд.[10] Час від часу трапляється така мить — наприклад, коли я чищу помаранч і несу його з кухні до столу, — що я відчуваю майже болісне задоволення, може, просто від його свіжого кольору.

Цього я зміг досягти, лише ставши дорослим. Вважається, що діти радіють з дрібничок, але насправді я пам’ятаю, як малюком мріяв лише про великі речі, а пізніше ці мрії звужувалися до чогось одного, тоді до іншого, аж поки всі мої мрії не зосередилися на біології та хімії, а метою став медичний факультет. Нарешті мене цілком поглинули найменші явища життя: нейрони, спіралі, безупинне обертання атомів. Я вперше навчився малювати дійсно добре в біологічних лабораторіях — саме такі крихітні форми й тіні, а зовсім не великі речі, як гори або люди, чи вази з фруктами.

Якщо я тепер і мрію про щось велике, то лише заради моїх пацієнтів: нехай вони нарешті відчують звичайну радість від кухні й помаранчів, від того, що можуть задерти ноги вгору перед телевізором і дивитись документальний фільм. Уявляю для них навіть ще більші втіхи: нехай вони не втрачають роботу, повертаються здоровими до своїх родин і бачать реальні речі в кімнаті замість жахливої панорами привидів. Для себе ж я навчився мріяти про дрібниці: про листя, про новий пензель, про м’якоть помаранча, про прекрасні риси моєї дружини, про іскорки в куточках її очей, про те, як лампа в нашій вітальні висвітлює м’якеньке волоссячко на її руках, коли дружина сидить і читає.

Я казав, що в дитинстві був далекий від лікарського товариства, проте не так уже й дивно, мабуть, що я обрав своєю професією саме психіатрію. Мої мати й батько були далекими від науки, але їх особиста дисциплінованість і звичка до порядку передалися мені з ранковою вівсянкою й чистими шкарпетками, з тим, як вони піклувалися про свою єдину дитину. Це стало мені у великій пригоді, коли я долав суворість

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: