Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Він не знав, що казати, і торкнув віжки. Коні рушили, потім перейшли на рись. Замелькали засніжені сосни, темні дуби, білокорі берези. Дорога не петляла, а пролягла просікою рівна, мов струна, і вузька, що й не розминутися з зустрічною підводою. Але зустрічних підвід не траплялося, і Івась, щоб якось розвіяти сором, що двома рум’янцями цвів на обвітреному обличчі, високо заніс над кіньми замашного батога і люто розмахував ним. Не хльоскав, не бив, а тільки розмахував, та коні і без того летіли бистрокрилими птахами і скоро винесли їх із лісу, а потім непомітно перемайнули через поле.

Мацьківці!

Село розкинулося на рівному березі Сули, під крутою горою. Невеличкі глиняні хатини-мазанки несміливо визирали з-під снігу, що чудернацькими кучугурами-заметами наліг на очеретяні дахи. Подекуди з лозових, обмазаних жовтою глиною димарів звивалися сизі димки. Десь далі, аж під лісом, що наступав на село з гори, валували собаки.

— Куди їхати? — запитав Івась, не повертаючи голови.

— Ось так — прямо, а там я покажу — у вуличку до річки, — теж не дивлячись на нього, відповіла Катря.

Хата стояла на горбі, над Сулою. Біля хати — хлів, клуня, саж. Далі, понад берегом, простягнувся город, обнесений потемнілими від негоди воринами. Обійстя непогане, але якесь нежиле, запустіле. Ніхто не розчистив тут снігу, не чути реву скотини в хліві чи свинячого рохкання в сажі. Де була дривітня — теж пусто. Лише стоїть одиноко широкий пеньок, на якому, видно, колись рубали хмиз. Всюди по обійстю — снігова пустеля, лише від хати тягнеться одинокий слід — на вулицю.

Катря миттю спурхнула з саней, кинулася до дверей — прожогом. Івась зав’язав віжки за стовп і поспішив за нею.

По хаті ходив мороз. Крізь замерзлі шибки ледве пробивалося скупе сонячне світло. З-за груби чулося Катрине ридання, і Івась заглянув туди, думаючи, що трапилося найгірше.

Та мати була жива, — лежала, вкрившись усім, чим мала, — ряднами, свитками, кожухами. Зігрівалася лише власним теплом. А Катря крізь сльози приказувала:

— Голубонько моя сива, як же ти пережила ці два дні! Як же ти настраждалася туга, матінко моя мила! А де ж Настуня?

— Пішла на село, — може, хто-небудь їсти дасть.

Івась розумів, що передусім потрібно вдихнути в цю пустку живий теплий дух, і похвалив себе за те, що здогадався захопити з лісу хуру дров. Він швидко вніс оберемок сухого суччя, наклав у піч і в грубу, викресав вогню, розпалив смолисту лучину — і за якихось кілька хвилин у хаті весело загоготів золотистий вогонь. Здається, відразу потеплішало, хоча, звичайно, до справжнього тепла було ще далеко. Потім приніс припаси, що набрав у Хуржиковій коморі, — хліб, сало, сіль, борошно, олію, капусту, буряки, і сказав Катрі, щоб готувала обід. Коням дав сіна та оброку, а після цього перерубав дрова, склав їх у сінях, щоб не привалило снігом, витягнув з криниці води для коней, поставив їх у хлів, накрив попонами і тільки після того, добре напрацювавшись, знову зайшов до хати.

Тепер тут було тепло: груба і піч аж пашіли. У печі, при вогні, що вже пригасав, булькала у горщику запашна, засмажена олією затірка. На столі лежав накраяний дрібними скибками хліб. На лаві, край столу, сиділа Катрина мати. Це була худа, зблякла від голоду, холоду та хвороби жінка, що мерзлякувато куталася в свитину. А Катря тим часом ставила на стіл миски, клала дерев’яні ложки. Вийнявши з печі горщика, насипала затірки.

— Ось і обід готовий — сідаймо, — сказала тихо, все ще не піднімаючи очей на Івася і не називаючи його по імені. Їм обом було ніяково.

Їли мовчки, довго дмухаючи на гаряче вариво. Першою поклала ложку мати. Перехрестившись на образи, сказала:

— Ху-у! Стомилася… Спасибі добрим людям, що порятували від смерті… А то думала — вже кінець, — і підвела очі на Івася: — Як же тебе звати, парубче?

— Івасем.

— Дякую тобі, Івасю. Долі тобі красної, а батькам твоїм — онуків колихати та втішатися ними!

— Немає в мене батьків. Я круглий сирота…

— Тоді тобі самому щастя… Ти одружений?

— Ні.

— Ну, встигнеш! За такого молодця кожна дівчина піде! — і замислено додала: — Мені б такого зятя!

Катря почервоніла, сердито глянула на неї.

— Мамо, ну що-бо ви таке кажете? Схаменіться! Люди подумають хтозна-що!

Вона не сказала «Івась подумає», а сказала «люди», хоча ніяких сторонніх людей тут, крім нього, не було. На очах її бриніли сльози.

— Ну, чого ти ображаєшся? Я ж не лаштую тебе за нього заміж, та коли б він захотів, то я була б не проти мати його за зятя, — сказала мати.

Івась усміхнувся і теж поклав ложку.

— Поживемо — побачимо, — сказав він, щоб припинити цю неприємну для Катрі розмову. — А зараз — дякую за гостину! Будемо їхати, а то ще й вечір застукає нас у дорозі…

Катря збиралася недовго. Зав’язала у вузол свій буденний одяг, щоб було що вдягати до роботи, вклонилася образам, поцілувала матір у руку — і мовчки вийшла з хати. Так же мовчки сіла в сани.

Сонце схилялося на захід. Івась попустив віжки і дав змогу коням іти так, як вони хочуть, а сам розглянувся довкола. Ліворуч, по горах, темніли густі лісові зарості, праворуч, понад Сліпородом, простиралися безмежні снігові простори — луги та поля, де-не-де порослі кущами верболозу. Попереду темнів густий бір. Всюди було тихо, пусто, мертво — ні людини, ні