Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
«Обширна бібліотека». Наявна. Більярдна, басейн, кінозал… Усе тут є, але до кожного «є» додається малесеньке «але», після якого виявляється, що користуватися цими благами неможливо, неприємно або небезпечно. У більярдну ходять Бандерлоги. Значить, Фазанам туди дорога закрита. У бібліотеці займаються дівчата. Знову не можна. У вихідні там збираються картярі. Зовсім недобре. Заїхати можна, можна навіть узяти щось почитати, але повернутися туди навряд чи захочеться. Басейн? Ремонтують уже кілька років. «І ще стільки ж років ремонтуватимуть, там дах протікає», — люб’язно сповістили мене Брати Поросята. Вони якийсь час були дуже приємними. Відповідали на питання, все показували і пояснювали. Вони були переконані, що живуть у дивовижному, незвичайному місці цікавим і повноцінним життям. Ця їхня переконаність мене просто вбивала. Вочевидь, не треба було намагатися її викорінити. Тоді ми би дружили ще й досі. А так — люб’язності настав край, дружбі, що навіть не встигла до пуття початися, — також, і три їхні майже ідентичні підписи з’явилися під клопотанням про моє переведення. Хоча розповісти вони встигли багато. Майже все, що мені стало відомо про Дім, я знав з їхніх слів. Фазаняче життя не схиляло до того, щоб дізнаватися про щось нове. Воно взагалі мало до чого схиляло. У першій було розписано кожну хвилину.
У їдальні — думки про їжу, в класі — про уроки, на медогляді — про здоров’я. Колективні страхи — щоб тільки не застудитися, колективні мрії — котлетка з баранини на сніданок. Усе як у всіх, нічого зайвого. Кожен рух доведений до автоматизму. День розділений на чотири частини. Сніданком, обідом і вечерею. Раз на тиждень, у суботу, — кіно. Щопонеділка — збори.
Чи не час нам?..
Я ось звернув увагу…
Так, поза сумнівом, клас погано провітрюється. Це на нас впливає.
Знаєте, такий дивний шурхіт… Боюся, це все-таки щури.
Заявити протест у зв’язку з антисанітарними умовами в приміщеннях, вони сприяють поширенню гризунів…
І плакáти. Безконечні плакáти.
У класі: «На уроках думай про уроки. Геть сторонні думки!». У спальні: «Дотримуйся тиші, не перешкоджай сусідові», «Шум — розсадник нервових захворювань».
Стрункі ряди залізних ліжок. Білі серветки на подушках. «Стеж за чистотою! Хочеш жити в чистоті — почни зі своєї наволочки». Білі тумбочки, одна на два ліжка. «Пам’ятай, куди ставиш свою склянку. Познач її номером». На бильцях ліжок — складені рушники. Також із номерами. Від шостої до восьмої вмикають радіо. «Не маєш що робити — слухай музику». Хто бажає пограти в лото чи в шахи, переходять до класної кімнати. Відтоді, як у класі поставили телевізор, кількість тих, хто відпочиває після уроків у спальні, помітно зменшилася. Тоді телевізор перенесли. Тепер він світиться у спальні блакитним вікном аж до ночі, а ніч у Фазанів починається з дев’ятої години, і до цього часу всі мають лежати в ліжку, повбирані в піжами та готові позасинати. «Потерпаєш від безсоння — звернися до лікаря».
Уранці — все від початку. Сидяча гімнастика. Застелювання ліжок. «Допоможи одягтися сусідові — і сусід допоможе тобі». Вмивання. Шість раковин із рудавими обідками довкола стоків. «Чекай своєї черги і не затримуй інших». Викривлені мармизи в тріщинах кахлів і калюжі на підлозі. Їдальня. Уроки. Перерва на обід. Уроки. Час для відпочинку. І так безконечно.
Я заїхав до спальні й виявив, що перестав бути привидом. Перша знає про переведення, це вгадувалося з того, як вони на мене вирячилися. В їхній цікавості було навіть щось непристойне. Так, ніби вони збиралися мене з’їсти. Я насилу втримався, щоби просто тут же, від дверей, не повернути назад. Замість цього я проїхав до свого ліжка і втупився в телевізор. Жінка у картатому фартушку розповідала, як приготувати медові коржі. «Беремо три яйця, відділяємо білки…» Дуже корисно дивитися такі передачі перед вечерею. Вони пробуджують апетит. На ту мить, коли продзвенів дзвоник, я вже знав, як робити медові коржі, з чим їх подавати на стіл та як при цьому посміхатися. Але збагатився знаннями єдиний я. Усі решта витріщалися на мене і брали участь у приготуванні зовсім іншої страви.
Виїжджали зі спальні, як завжди, по три, щоб без штовханини розміститися перед раковинами і вимити руки перед їдою. Я не став ні до кого прилаштовуватися. Це відзначили і розуміюче перезирнулися.
У їдальні мене почало трусити. Я ловив погляди Фазанів. Куди вони обернуться, навитріщавшись на мене? Але вони все ніяк не могли надивитися. Або ж і справді не знали, куди мене переводять.
Час розтягнувся у вічність.
Пюре і морквяні котлети. Виделка із зігнутим зубцем. Рознощиця в білому фартушку; дзеленчить посудом, штовхаючи візок. Білі стіни, глибокі вікна-арки. Я люблю їдальню. Це найстаріше місце в Домі. Точніше, воно менше, ніж інші, зазнало змін. Стіни, вікна і потріскані плитки підлоги, вочевидь, були такими ж і сімдесят років тому. І голландська пічка на цілу стіну, облицьована кахлями, з чавунними дверцятами на замку. Тут гарно. Єдине місце, де ніхто не лізе з настановами, де можна відключитися, розглядаючи інші групи, уявляючи себе не-Фазаном. Колись це було моєю улюбленою грою. Відразу після того, як мене сюди взяли. Потім набридло. Та зараз я раптом дотямив, що вперше можу зіграти в неї по-справжньому і що це вже буде зовсім не гра.
Пюре і морквяні котлети. Чай і бутерброди з маслом. Наш стіл цілком чорно-білий. Білі сорочки, чорні штани. Білі тарілки на чорних підносах. Чорні підноси на білій скатертині. За кольором вирізняються тільки обличчя й волосся.
Поряд — стіл другої. Найбільш яскравий і гамірний. Фарбовані ірокези, окуляри й намиста. У вухах — грімкі затички навушників. Щури — метиси панків з клоунами. Скатертини їм не стелять, ножів не видають, виделки прикуті до стільниці ланцюжками, і якщо бодай один із них упродовж дня не закотиться в істериці, намагаючись відірвати свою виделку і застромити її в сусіда, Щури вважатимуть, що день прожитий намарно. Усе це чистої води цирк. У другій кожен носить при собі ніж чи то бритву, так що їхнє панькання з виделками — просто данина традиціям. Маленьке шоу спеціально для їдальні. На чолі столу — Рудий. Гігантські зелені окуляри, поголена голова, троянда на щоці й ідіотський осміх. Ватажок Щурів. На моїй пам’яті вже другий. Ватажки у них довго не тримаються.
У третьої власне шоу. Вони пов’язують гігантські слинявчики з дитячими малюнками і тягають за собою горщечки з улюбленими рослинами. При їхній жалобі та плюгавих фізіономіях це сприймається знову-таки як цирк. Тільки якийсь зловісний. Може, тільки самих Птахів усе це і веселить. Вони вирощують у себе в кімнатах квіти, вишивають гладдю і хрестиком, вони — найтихіші й найвихованіші після нас, але страшно навіть подумати, що можна опинитися серед них. Навіть граючи колись у свою улюблену гру, я зазвичай пропускав третю.
На мене раптом накотило видіння. Тілесно відчутне, просто аж моторошне.
Я сиджу в темній, сирій пташачій спальні. Вікна позаростали плющем і майже не пропускають світла. Скрізь рослини в горшках і в кадовбах. У центрі кімнати — напівобвалений камін.
Птахи розташувалися рядком на низеньких лавочках і орудують голками, а на камінній полиці сидить подібний до мумії Стервожер у поїденій міллю горностаєвій мантії й курить кальян, пускаючи в наш бік клуби диму.
Час від часу хтось із Птахів встає і підносить йому на розгляд свою роботу. Мені недобре. Спекотно і соромно, тому що на моїх п’яльцях діється щось несусвітнє. Якісь жахливі переплетення ниток, жмути і хвостики, я ніяк не можу
