Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
І я покликав фотографа, і він, і ще два чекісти, і я увійшли разом у камеру, і я поставив в'язнів усіх півколом над бабою і сфотографував, і віддав Сачкові фотографію, і звелів її почепити у себе в хаті. І фотографія ця у їх і досі висить…
— А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й звелів її почепити? — знов байдужим і глухим голосом спитався Сталін.
— А це для колективного терору я так зробив.
— Добре, сідай!
Той сів і, витягши хусточку, утер чоло і, подивившись на правий гурт військових, що тримали на столах рушниці, справлені уже на його, відвернувся і втупив очі поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нічого, хоч і сидів непорушно і мав вигляд уважного і того, що слухає.
— Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю історію в оперативний щоденник?..
— Півтора року тому… Тоді ж було і з'ясовано, чи це справді було так.
— І що ж?
— Так, правда… Та він би вам розповів ще й не таке.
— Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповідача. Я люблю різноманітність… Краще мені ось інший розповість щось цікавого… Ану… у… у…
Протягши останній склад і потім зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час ішов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок піскової пустелі вночі або неначе кладовище зимою морозної та видної ночі, коли чорнота хрестів бовваніє плямами з кудлів намерзлого снігу.
— Мотузка?
— Так і єсть… Я тут… Може, ближче підійти?..
Аж із самого залу обізвався голос. І там уже стояла височенька і стрункенька постать і напружено, і допитливо, і мовчки ждала, і їй відповіли:
— Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?
— Катом.
— Де?
— У Москві, в Бутирці.
— Українець?
— Так і єсть.
— Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довіру Миколи Лигоровича?..
— Учинок?.. Гм… Ніякий. Я у селі Вірливці, на Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до революції служив у кінній поліції… І разом з ним убив його жінку і два хлопчики… А дівчинки не встиг… Їй було вісім років, і вона втікла.
— І чи ти про неї потім що–небудь чув?
— Чув, вона по людях ходила і співала «Журавки».
— А це що воно таке за журавка?..
— Пісня така… Та я її знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?
Сталін мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на Мотузку, ніби зв'язував свою долю з його відповідями. І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і з таким рухом шиї, як і повертався. І процідив до Мотузки:
— Прокажи пісню.
І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про те, як прилетів журавель і приніс пташенятам їжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнізда і забрав із собою. І нарешті у пісні говорилося про те, як прилетіла журавка і, нікого не знайшовши, затужила:
І не знялись крила їй летіти від горя, тільки ноги понесли журавку полями. Довго, довго журавлят скрізь вона шукала, довго захід, довго схід сонцем червоніли. Передибала вона нашу Україну, та журавлят не знайшла, а світ їй запався. Ой, журавко, журавко, ти дітей шукала, а хто ж тепер піде в світ про тебе питати?..Після пісні Сталін крутнув вус правою рукою та й спитався знов:
— А хто ж він тобі був, той поліцай?
— Кум.
— А як же це ти так свого кума?
— Мене Чека викликала в район і сказала, що як я не покажу ніякої революції, то вони виберуть такий час, коли я вночі спатиму, і спалять мене разом з хатою. А я собі й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та все ж я завжди любив читати і Біблію, і Кобзаря, то мені не дорого показати свою революцію. І я й показав.
— Сідай, кате.
