Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
Це було в 1923 році, в жнива. Червоноармійські московські частини переходили Черкаський повіт і вбивали, арештовували і катували тих, що були у зв'язку з не виловленими ще повстанцями. А Іван Брус тоді був у Києві перший рік за студента і якраз там і жив. І ось одна частина туляків зайшла в село Куцівку. І в сільраді по списку, який мали з собою, стали вимагати людей, причетних до повстання. І назвали тоді Бруса і шкільну учительку Сіму Покальчук. І її негайно привели із школи і за вимогою червоноармійців заперли в холодну. І шатнулися в селі, аби скликати людей дивитися, як будуть карати «бандитку». А через те, що населення було в полі на роботі, то до сільради прийшов тільки голова організації незаможників. Москалі вдовольнилися і запропонували йому бути присутнім при покаранні дівчини. І голова незаможників спитався політрука:
— А хіба вже суд відбувся, що вже говорите про кару?
І той з притиском йому зазначив:
— Ще тоді відбувся, коли сформувалася перша частина армії, щоб іти з Росії на українських куркулів. А вас ми хотіли сьогодні скликати, щоб ви виявили з нами солідарність. А раз вас нема нікого, то ми тут є, щоб довести свою справу до кінця.
— А якою ж карою ви покараєте арештовану дівчину? — спитався знов голова сільради.
— Ми ще не знаємо. Це буде залежати цілком від наших червоноармійців. Ми вирушимо від вас уночі. І по дорозі зупинимося для виконання екзекуції коло сільради…
І стурбований голова незаможників запитався востаннє:
— А хіба можна бути справедливим до дівчини, не спитавши в неї ні одного слова про справу?
І політрук, глянувши на його насмішкувато, запевнив:
— Якби ми були справедливі до бандитів, то вони б не були бандитами… Ми вас не силуємо. Можете й не бути на екзекуції. Ідіть собі.
І політрук лишив сільраду.
Справа розмови відбувалася перед вечором. Сонце вже було за Костяченковими вербами, і тіні від їх затемнювали увесь вигін перед сільрадою. Тільки ще вона сама світилася однією половиною причілка, та коло неї в дворі червона пожежна машина блищала піднятим кінцем водокачного коромисла. І незаможник вийшов із сільради і, примостившись на ґанку, почав чекати, що воно буде. У сінях сиділи на двох ослонах озброєні чотири червоноармійці і гляділи дівчину, заперту в холодну. І настав вечір, потемніла сільрада і в її дворі погасло коромисло на пожежній машині. І один з чотирьох червоноармійців підійшов до незаможника на ґанку і звелів:
— Ей ти, слиш? Правалівай атсюда…
Незаможник не зрозумів. Тоді червоноармієць випнув наперед рушницю, неначе споготовившись до стрілянини, крикнув:
— Правалівай, гаварят!…
I незаможник, зрозумівши тепер, чого від його хотять, відійшов від ґанку у протилежний бік до людської садиби, бо вже політрука не було, щоб змагатися за справедливість. І під людським двором незаможник став чорніти, неначе стовп, обгорілий на руїні.
І враз почулася із–за верб маршова музика, гавкіт собак і тупіт москалів. І незаможник швиденько покинув своє місце і зник між хатами у темноту вулиці. А музика і душ півтораста солдатні зупинилася на вигоні перед сільрадою під вигук:
— Стій…
І зараз же на ґанок сільради вийшли два червоноармійці, кожний з ліхтарем. І залунала нова команда до озброєної частини:
— Вільно!.. Всі в коло!..
По боках частини стали з'являтися селяни і ставати то коло ґанку, то під тином, то осторонь від загальної тисняви людей. І розітнулася знов команда:
— Перше півколо… круг…ом!
І все коло нашорошилося обличчями до ґанку. А на ґанку вже стояв ззаді ліхтаревого світла політрук. Він почав говорити, і його лице і постать були у темряві, тільки блищала бляшана зірка на будьонівці та пряжка пояса на животі:
— Товариші, вам не треба нагадувати про те, яке велике зло роблять нам повстанські банди. Вони гірші від найлютішого звіра. Бо звірі тоді небезпечні, коли випадково з нами зустрічаються. А повстанці шукають цієї зустрічі, але так, щоб напасти на нас ззаді. І не шкодують ні поранених, ні хворих, які самовіддано робили нашу загальну російську справу і опинилися тимчасово у бездіяльності. І ви мусите бути жалісніші до своїх товаришів, і мусите бачити і свій завтрашній день… Перед наші очі зараз ведуть бандита, і ваше діло згадати про робітничо–селянську Росію і від щирого серця зробити вирок бандитові… Увага! Його зараз ведуть…
І справді, саме в цю мить два червоноармійці вивели попід руки з сіней сільради дівчину на ґанок. І ті, що тримали ліхтарі, підняли у рівень з її обличчям світло. Голова її була без квіток і стрічок. Коса самотньо злягалася від потилиці на спину. Тільки рукави сорочки пишно майоріли мережками із–під чорної корсетки. Обличчя було простеньке, ніби дитяче, і дивилося перед собою так, неначе впізнавало між натовпом у вечірній темряві свою ласкаву долю. І здавалося, що воно б засміялося сміхом, яким зустрічають діти прихильну до себе увагу. Бо ж Леся Українка і для неї написала слова:
Я на гору круту кам'яную буду камінь важкий підіймать, і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать.Та назустріч молоденькій патріотці і нашій Великій Поетці
