Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
Знаючи, як хлопцям потрібна ця робота, знаючи, що їм потрібно годувати дітей, дружин, купувати горілку, мати стаж, адже до пенсії залишились якихось п’ять-сім років, я зробив крок уперед і, наслідуючи Тома Сойєра, який звільнив від покарання Бекі Тетчер, голосно, але з невеличкою хрипотою промовив:
— Ето сдєлал я! Тільки я не падла, — сказав я, після чого навіщось додав, — перепрошую.
— Вважай, синок, що в тебе немає роботи, — сказав він надірваним істеричним голосом.
— Нема за що, папа, — сказав я і пішов збирати речі.
Увечорі хлопці зробили мені прощальну вечерю із портвейном і пивом, як я люблю.
— Ми, — сказали вони, — у тебе в боргу. Дякуємо, малий.
— Да, — кажу.
— Ми вирішили тобі піднести невеличкий подарунок від колективу, який ти врятував. Ось, тримай.
І вони презентували мені два мішки соєвого борошна.
Ідучи додому, я викинув ті мішки через паркан, на територію сусідського молокозаводу. Нахуя мені те борошно?
І таких робіт у мене було безліч. За чотири роки я був і кур’єром, і рекламним агентом, і касиром, і продавцемконсультантом у книгарні, і продавцем порнухи на Петрівці, і вантажником, і охоронцем, і прибиральником, і автомеханіком, різноробом, і кореспондентом у столичній газеті, і помічником режисера на одному з найпопулярніших телеканалів України, і розклеювачем афіш, я був безробітним і поетом, вважаючи і це роботою, яка, на жаль, не приносить грошей. Але найяскравішою роботою в моєму житті була робота актором драматичного театру. Усе почалося, коли мені було трохи більше шести років. Тоді я почав ходити до театральної студії, у якій акторську майстерність нам викладав Віктор Олексійович Коломієць, артист нашого міського театру імені ТеГе. І він — я маю на увазі не ТеГе, а артист театру — мене повів на, як би зараз сказали, кастинг, де мене оглядав смішний дядько, у якого ім’я теж було нівроку. Алім Іванович. Директор і головний режисер театру. До мене він ставився досить добре, і я не міг збагнути, чому всі його називають гандоном. Вже потім для себе я зробив деякі висновки.
Мені одразу надали головну роль, де я мав грати сина Василя Симоненка. У кінці вистави я повинен вибігти на сцену буквально на п’ять хвилин, вислухати прощальну промову поета про те, що наді мною тополі й верби затріпочуть якимось листям, після чого Симоненко повільною ходою крокує до небуття, а я залишаюсь на радість мамі та державі. На прем’єру запросили всіх. І мера, і самого сина Василя Симоненка, і ще там когось, Бенюка, здається, чи Богдана Сильвестровича — хто там пам’ятає той страшний дев’яносто другий рік? Але факт...
Сам син поета, на відміну від мене, був бидлуватим, але йому все одно якісь там громади вручили ордер на трикімнатну квартиру. Мер мене одразу полюбив, став моїм заступником і меценатом моїх дитячих поривів. Він для мене був Омельченком, а я для нього — Кличком.
Після цього були ще вистави, роль хлопчика-дебільчика у п’єсі Карпенка-Карого «Суєта», головна роль у п’єсі Горіна «Браво, Маестрику», де я був Маестриком, роль двоюрідного племінника Ромео у виставі того ж Горіна «Чума обом домівкам вашим» та інше. Я пам’ятаю своє зоряне минуле, як мене впізнавали в транспорті люди, як запрошували на телебачення, радіо, як мене годував шоколадом завше пропрезидентський мер Олійник...
Добрий був час. І не дарма я зробив акцент саме на цих двох моїх роботах, власне, не зробив акцент, а просто так трапилося, що вантажник і актор — неоднозначна паралель і досить цікаві професії, а головне, популярні. І в будь-якому випадку, що б тебе не гризло, хто б тебе не кусав, як би важко не жилося, ким би ми не були — поетом чи каменюкою, — варто залишатися людиною... І хоч я маю ну дуже вже шкідливий та збитошний характер, теж здатен на деякі вчинки, гідні людини з честю, яку я втратив ще у школі... і це саме тому, що найбільш гріховні люди — це діти, і Мрожек це довів...
4
У школі я мав образ замріяного хлопчика. Я був бунтарем і диваком. Мене любили дівчата і недолюблювали хлопці. Не всі, звичайно, але недолюблювали. Я не був у класі найсильнішим, не був забіякою, й оцінки мої бажали бути кращими. І, незважаючи на погані оцінки, був я одним із найрозумніших у школі, мене постійно запрошували на всілякі вікторини, такі собі інтелектуальні конкурси, де завжди був один і той самий приз — збірка віршів Ліни Костенко. У мене було сім таких збірок.
У третьому класі я вхитрявся ховати зошити з поганими відмітками під сусідський килимок. Я це робив тому, що за двійки отримував паском по дупі, але моя дитяча наївність не передбачала такого повороту подій, як те, що сусіди іноді цей килимок витрушують, а значить, знаходять ті зошити. Вони повертали ті зошити моїй турботливій мамі, а вона, у свою чергу, ховала їх до мого ранця, чого я не помічав. Одного разу в мами увірвався терпець, і вона мене добряче відлупцювала. Нормально, подумав я тоді, нормально. Коли був я у восьмому класі, моя мама переїхала до Києва, залишивши мене на виховання вулиці. Я став покидьком. Це було пов’язано з великими грошима, які мій батько пречудово умудрився заборгувати якимсь рекетирам. Це був дев’яносто сьомий рік, коли рекет і дрібнобуржуазний бандитизм ще мали значний вплив на суспільство та деякі його прояви. Батько сказав, що йому впадло заробляти ті гроші — нехай приходять і вбивають. Мама ж не хотіла залишатися вдовою, тому вона поїхали до Києва шукати ліпшої долі. Віддавши батьків борг, вона з ним розлучилася і сказала, що розлученою почувається краще. На канікулах я приїздив до своєї мами і волів залишитися жити у Києві. Ні, сказала мама, я тебе поки що не потягну. От закінчиш школу — аж тоді. Тому я чекав закінчення школи, щоб переїхати жити в Київ, розпочати нове життя, розпрощатися з усіма минулими друзяками, проблемами, залишити після себе купку лайна, а з собою взяти лише все необхідне. І я дочекався...
Тоді мені потрібен був
