Бійцівський клуб - Чак Паланік
Із «Миловарні на Паперовій вулиці» ми з Марлою переносимося на планету «Денніз»[28], помаранчеву планету, і сідаємо за столик коло вікна.
Тайлер розповідав колись, що оскільки розвідували світ, засновували колонії і малювали карти англійці, то більшість географічних об’єктів мають повторно вживані англійські назви. Англійцям довелося називати все. Або майже все.
Наприклад, Ірландія.
Нью-Лондон в Австралії.
Нью-Лондон в Індії.
Нью-Лондон у штаті Айдахо.
Нью-Йорк у штаті Нью-Йорк.
Перестрибуємо в майбутнє.
Подібно, коли набере обертів дослідження далеких космічних просторів, відкривати й зазначати на картах нові планети будуть, напевне, мегакорпорації.
Небесна сфера IBM.
Галактика «Філіп Морріс».
Планета «Денніз».
Кожна планета матиме назву корпорації, яка першою її зґвалтує.
Планета «Будвайзер».
У нашого офіціанта велетенська ґуля на лобі, він випинається перед нами, як струна, п’яти тримаючи разом.
— Сер! — каже офіціант. — Будете щось замовляти, сер? Для вас усе безкоштовно, сер!
Тобі здається, з усіх тарілок супу тхне сечею.
Дві кави, будь ласка.
Марла питає:
— Чому для нас безкоштовно?
Офіціант гадає, що я Тайлер Дьорден, кажу я.
У такому разі Марла замовить собі смажених молюсків, а ще суп із молюсків, і рибну печеню, і смажене курча, і печену картоплю з усім, що там іде до неї, і шоколадне тістечко зі збитими вершками.
Крізь віконечко для видачі їжі я бачу на кухні трьох кухарів. Один із них, зі швом на верхній губі, позирає на мене й Марлу і шепочеться зі своїми товаришами, що схилили докупи свої побиті голови. Я кажу офіціантові, нехай нам подадуть, будь ласка, чисту їжу. Нехай, будь ласка, не роблять ніякої гидоти з нашим замовленням.
— У такому разі, сер, — каже офіціант, — я порадив би вашій дамі не куштувати тут супу з молюсками.
Дякую. Супу з молюсками не треба. Марла дивиться, і я кажу їй звіритися на мене.
Офіціант, крутнувшись на підборах, крокує до кухні з нашим замовленням.
Крізь віконечко до кухні три кухарі показують мені підняті великі пальці.
Марла каже:
— А ти як Тайлер Дьорден маєш непогані привілеї.
Від цієї хвилини, кажу я Марлі, вона має стежити за мною вночі й записувати, куди я ходжу. З ким зустрічаюсь. Чи не кастрував я, бува, когось значного. Отакі речі.
Я дістаю гаманець і показую Марлі водійські права зі своїм справжнім ім’ям.
Моє ім’я не Тайлер Дьорден.
— Але всі знають тебе як Тайлера Дьордена, — каже Марла.
Усі, окрім мене самого.
На роботі ніхто не зве мене Тайлером Дьорденом. Начальник називає мене моїм справжнім іменем.
Мої батьки знають, хто я насправді.
— Тоді чому, — питає Марла, — для когось ти Тайлер Дьорден, а для когось — ні?
Коли я вперше зустрів Тайлера, я спав.
Я змучився, був не при своєму розумі, наче навіжений. Щоразу як я сідав у літак, я хотів, щоб він розбився. Я заздрив людям, що помирають від раку. Я ненавидів своє життя. Я змучився, мені обридла моя робота, обридли мої меблі, і я не розумів, як мені змінити щось у своєму житті.
Хіба тільки покінчити з усім.
Мені здавалось, я в пастці.
Я був занадто довершеним.
Я був занадто досконалим.
Я хотів позбутися цього крихітного життя. Позбутися цієї ролі споживача малесеньких порцій масла, ролі скоцюрбленого пасажира літака.
Позбутися шведських меблів.
Позбутися високохудожніх творів мистецтва.
Я взяв відпустку. Я задрімав на пляжі, а коли прокинувся, побачив Тайлера. На його голе й спітніле тіло поналипав пісок, а мокре волосся пасмами спадало на обличчя.
Тайлер діставав з води нагнане хвилями колоддя й витягав його на берег.
Тінь велетенської руки, ось що спорудив Тайлер. Він сидів у тіні досконалості, створеної ним самим.
А одна мить — це все, чого взагалі можна очікувати від досконалості.
Може, я так і не прокинувся по-справжньому на тому пляжі.
Може, все це почалося ще тоді, коли я відлив на камінь Красномовності.
Коли я засинаю, я насправді не сплю.
За іншими столиками планети «Денніз» я помічаю одного, двох, трьох, чотирьох, п’ятьох чоловіків із підбитими вилицями й зверненими набік носами, що всміхаються до мене.
— Ні, — каже Марла, — ти не спиш.
Тайлер Дьорден — це моя альтер-особистість, яку я сам створив, і тепер існує загроза, що він перебере собі моє реальне життя.
— Точнісінько як мати Тоні Перкінса в «Психо»[29], — каже Марла. — Це так круто! У кожного свої маленькі дивацтва. Колись я зустрічалася з хлопцем, який поробив пірсинг по всьому тілу, і йому все було мало.
Я маю на увазі, кажу я, що коли засинаю, Тайлер бере моє тіло, моє побите обличчя і йде коїти якийсь злочин.
Наступного ранку, знесилений і розбитий, я прокидаюся переконаний, що не спав ані хвилини.
Наступного вечора я лягаю до ліжка раніше.
Тієї ночі Тайлер матиме контроль над моїм тілом трохи довше.
Щовечора я лягатиму чимраз раніше, а Тайлер матиме чимраз більше часу.
— Але ж ти — Тайлер, — каже Марла.
Ні.
Я — не він.
Мені в Тайлері подобається все — його відвага і кмітливість. Його сила духу. Тайлер потішний і привабливий, владний і незалежний. Люди дивляться на нього з повагою і сподіваються, що він змінить їхній світ. Тайлер здатен на це, він вільний, а я ні.
Я не Тайлер Дьорден.
— Але ж ти — це він, Тайлере, — каже Марла.
Тайлер і я ділимо одне тіло, і досі я не знав про це. Коли Тайлер кохався з Марлою, я спав. Тайлер ходив і розмовляв, коли я думав, що сплю.
Усі в бійцівському клубі й у проекті «Руїна» знають мене як Тайлера Дьордена.
І якщо щовечора я лягатиму до ліжка раніше, а прокидатимуся щоранку пізніше, урешті-решт я зникну зовсім.
Я просто засну й ніколи більше не прокинуся.
Марла каже:
— Точнісінько як у притулку для тварин.
Долина собак. Де навіть якщо тебе не вб’ють, якщо хтось полюбить тебе достатньо для того, щоб забрати додому, однаково тебе каструють.
Одного разу я не прокинусь, і Тайлер візьме гору.
Офіціант приносить каву і, клацнувши підборами, йде геть.
Я принюхуюсь. Пахне кавою.
— Припустімо, я повірю в усе це, — каже Марла. — Що ти хочеш від мене?
Мені треба, щоб Марла не давала мені заснути. Ніколи. Тоді Тайлер не зможе забрати повністю контроль.
Коло замкнулося.
Тієї ночі, коли Тайлер урятував їй життя, Марла просила його, щоб він не давав їй заснути всю ніч.
Тієї миті, як
