Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
Всі подивилися на дорогу у долині. По ній біг кінь. З сідлом, але без вершника. Дебелий кінь, на таких зазвичай їздили паничі. Він мчав на нас, переляканий. Кілька джур перестріло його. Спіймали, підвели до Непийпива. На сідлі і самому коні помітно було сліди крові.
– Нашинців вабойствують там! – закричали паничі. – Напрод!
– Ні! – стояв на своєму Непийпиво.
– Ти порадився зі слугою мерзенним, який тобі чолнійший за братів наших! – крикнув якийсь панич.
– Образа честі! – Непийпиво вихопив шаблю. – Повтори те, що стригнув! Як повториш, то поволаю тебе на бій! Бо уближив мене, втоптав у багнюку мою честь панську!
Непийпиво аж ричав від люті, він з шаблею був схожий на дикого звіра, ладний вбити тут і зараз, його очі палали страшенною люттю!
– Вибач, брате отамане, – схилив голову панич. – Дурницю рік. Просто у горах брати наші… – він вказав рукою у бік пагорбів.
– Дикі у горах! В засажці біля гостинця чекають, поки прийдемо ми, жеби валчити нас і вабойствувати! Камінням закидати!
– Але браття…
– Коли браття з куреня Нетудихати улучили Чорних печер, то вже у фортеці вони. Коли ж ні, то вже згонані вони! – кричав Непийпиво. – Був розсказ залишатися і чекати! Та поїхали вони! До засажки утрапили! Не дам я загинути ще одній спирі! Не зезволю, аби дикі вабоїли моїх братів, наче бидло! Мусимо фортельно діяти, жеби валечно битися! Мій розсказ тут лишатися! – Непийпиво почав з крику, але поступово став говорити тихіше і завершив майже шепотом.
Паничі слухали його. Ніхто не наважився суперечити. Він переміг.
– Допоможіть! Допоможіть! Сквалчили нас! – пролунав крик з пагорбів. – Двоє паничів уязвині, допоможіть!
– Мерзенні потвори, не изманити нас! – закричав Непийпиво.
– Це ж слуги волають, наші слуги! – сумнівалися паничі.
– Дикі виняли їх і ґвалтують волати, жеби до засажки нас изманити. В удоліє изманують! Чи рачать відволікти нас? Дзуськи! Напрод! – наказав Непийпиво і помчав уздовж пагорбів. Весь загін поїхав за ним. Паничі озиралися, їм боліло за товаришів, але виконували наказ.
Ми мчали вздовж пагорбів на відстані десь двісті метрів. Он попереду з’явилося скелясте пасмо, що перегородило нам дорогу. Узяли убік, Непийпиво тримав відстань від дерев. Вилетіли за пасмо і побачили великий табун, що сунув до пагорбів.
– Оно до чого веремію крутили! – закричав наш отаман. – Напрод!
Ми рушили назустріч табуну, який біг наче сам. Але потім я почув крики і побачив якихось людей. Це вони гнали табун. А тепер шикувалися проти нас.
– Распудати коней! Нехай гонзають у степ! – закричав Непийпиво і несподівано завив. Інші паничі теж! Від цього виття коні в табуні злякалися і почали розбігатися. Невдовзі великий табун розбився на купку невеличких, що тікали до степу. Позаду почулися крики. Ми побачили цятки людей, дуже багато цяток, кілька сотень, які бігли до нас з боку пагорбів! І ще кілька десятків тих, хто гнав табун, попереду! – Ладуйсь! – закричав Непийпиво.
– Та це ж дикуни! – прошепотів я, бо нарешті роздивився наших ворогів. Вони були і схожі, і не схожі на людей. Дуже дебелі, зростом не менше, аніж паничі, але значно кремезніші, хоч і паничі плечисті. Але дикі були дуже широкі у кості, в них були якісь діжкоподібні тіла, товстезні руки, великі обличчя з потужними щелепами та насупленими бровами. З одягу на них були лише шкіри та хутро, а зі зброї – кам’яні сокири, товсті списи і важкі палиці. Дикі стали пліч-о-пліч і клином пішли на нас. Кричали щось низькими звіриними голосами! Вони були величезні! Непийпиво, такий високий і кремезний, на їх фоні виглядав, як джура проти панича! Але він і не думав відступати.
– На смерть! – заволав Непийпиво, і паничі та джури підхопили цей крик. – На смерть!
Малий загін диких біг на нас спереду, а ззаду наганяв великий. Нам треба було швидко знищити цих і втекти від тих. Паничі стали гостряком нашого удару, вони вишикувалися попереду, за ними джури і вже потім слуги. Ми розігналися і вдарили.
– Списом! Не підпускай, не дай схопити! – кричав мені Сашко.
Удар, крики, тріск списів, іржання коней. Сашко кинув свій спис, я теж хотів кинути, а потім побачив, як на мене вистрибнув дикий. Мабуть, парубок, але вже кремезний, наче ведмідь. Його плече було скривавлене, він був поранений. У нього в руках був товстезний спис з кам’яним гостряком. Спис цілив у мене. Я прикрився щитом, потужний удар вибив мене з сідла, я гепнувся і відчув біль у руці. Тій, якою тримав щит. Намагався підвестися, а дикун був вже поруч зі мною. Заніс величезну сокиру. Я ще не бачив таких! Дерев’яне руків’я і кам’яне лезо. Цю сокиру ніщо не могло зупинити! Але сокира важка, нею неможливо вдарити миттєво, то я встиг відкотитися і сокира вдарила у землю поруч. Дикий заверещав і кинувся на мене. Він би легко задушив мене, але наштрикнувся на мій кинджал, який я дивом встиг вихопити. Навіть з кинджалом у животі він почав душити мене. І задушив би, бо в нього були надзвичайно сильні руки! Але просвистіла шабля, і голова дикого покотилася землею.
– Красю, вставай! – закричала Понамка. Це вона, вся у крові і пішо, прийшла мені на допомогу. На неї кинувся ще один дикий. З величезною палицею, що свистіла у повітрі. Понамка різко присіла, пропустила удар і знизу вдарила шаблею по руці дикого. Той заверещав. Понамка рубанула по нозі. Дикий впав, а Понамка побігла до наступного чудовиська. Поранений дикий ричав і намагався підвестися на цілій нозі. Я ледь витягнув кинджал з тулуба безголового дикого, подивився на пораненого, розігнався і стрибнув. Він був більший за мене по масі десь удвічі, весь наче складений з великих брил м’язів. Він відмахнувся від мене, наче від мухи. Але я встиг засадити йому кинджал у горлянку. Він заричав і впав. Я підхопився, схопив спис вбитого слуги, увігнав і його в шию. Тоді тільки дикий помер. Я подивився, де Понамка, щоб допомогти їй. Як тут мене збило з ніг тіло панича, що потрапив під удар страшенної сокири диких.
Я впав і знепритомнів. Потім відчув, як мене плескають по щоках.
– Вставай, вставай, вони близько! – це кричав Сашко. Допоміг мені підвестися. Я чув войовничі крики диких. Їх великий загін вже був майже поруч, метрів за сто.
– Тікаємо! – заверещав Сашко, допоміг підвестися, побіг. Я намагався бігти за ним. Стрибав через тіла
