Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Натомість оті мої сни непомітно зробилися чимось на кшталт нашого спільного секрету — з тих, що бувають між подружжям. Я ніколи досі не був одружений (то Лялюська була!), і такі штуки мені дуже навіть в кайф, певно ж більше, ніж їй, — те, як вона їх запам'ятовує, декотрі навіть занотовує собі, взагалі ставиться до них надзвичайно поважно, смішненя таке: доморослий асистент д-ра Фройда! — так само пильно я держу в пам'яті календар її місячного циклу й завжди можу її заспокоїти, коли вона безпідставно лякається. Правда, дівчинка з неї таки й грамотна, колись студіювала психологію, їм викладали, — вона тоді, розказувала, цілий семестр томами глитала в читалці спеціальну літературу, навіть у дурку була якось упросилася на практикум: раз, що гризло дитину розібратися, за яких обставин їй приморили батька, але гадаю, не обійшлося й без прихованого страху — а раптом щось таке й справді з батьком було, раптом не зовсім фальшивий діагноз?.. В результаті її обізнаність у цій галузі ще й сьогодні куди вища від банальної інтеліґентської ерудиції, а я ж і тою не можу похвалитися: тільки й мого, що на практиці нахапався, працюючи з клієнтами, самопал-психолог («психоложець», як каже Лялюська)… Мабуть, завдяки їй я й полюбив оті сни. Завдяки тому, що вони не мої, а наші з нею. Хоча насправді вони, звичайно, нічийні, і любити там особливо нема чого.
А от скажи ж ти, застрягло — як скабка в голові…
Не смерть у весняному лісі (не так смерть, як спина того переднього зі шмайсером через плече…), — ні, цеї ночі щось інше було, але також тривожне: всі вони, оті сни, здебільше якісь тривожні — не за настроєм, за змістом. Всередині чорного «опель-кадета» люди в незнайомих офіцерських одностроях, спереду, справа, зліва од мене; я на задньому сидінні, мене кудись везуть, бо на мені підозра в убивстві, але я знаю, що це не загрозливо, що якось воно розв'яжеться… Інша картинка — правдоподібно, лікарський кабінет, бо на спиртівці гріється металева скринька з хірургічним інструментом, виразно бачу, як круг нього іскорками закипають, піднімаючись із дна, крихітні бульбашки… І ще там була жінка, обмотана білим простирадлом, не пригадую, яка з себе, — в наступному кадрі вона встає з місця і йде кудись зі мною: коридор із низько навислою стелею, фосфорично забілена місяцем драбина, я притуляю її до зруба дерев'яної стіни й задираю на ній спідницю; темрява, по якій пульсують, розбігаючись, концентричні вогняні кола, і повільний, відсторонений, ніби закадровий коментар, жіночий голос каже, що такого не буває, — не буває, щоб так було, та ще й двічі з трьох разів поспіль, яка пікантна деталь. Треба розуміти, вона на тому знається. Менше за все це можна назвати еротичним сном: я нічого не відчуваю. Не те що нічого подібного на оргазм, а просто геть-таки нічогісінько. Чиста констатація факту, ще й зі сторони: двічі з трьох разів — вогняний контур, і так, мовляв, не буває. Блін, а як буває?.. З Лялюською я часто бачу різні речі, але таких вогняних кіл щось не пригадую…
От що ще спільне в усіх цих снах, і от чому я від початку взяв був їх за щось чужорідне: в них нема ніяких почуттів, як то нормально буває в снах. Ні радости, ні страху, ні тривоги, ні еротичного збудження — нічого такого, самі лише змисли: барви, запахи, звуки, фактура, тут, будь ласка, все на місці, і навіть куди яскравіше, ніж звичайно, наче при наркотичних глюках, — бракує тільки емоцій. Тобто, якщо це спогади, то спогади якогось відключеного мозку, як у зомбі. Чи, як казала бабця Ліна, марення відрубаної голови. Якби не Лялюська, я б, скорше всього, так і вирішив — що на шизуху діло заноситься. А що мені з тим добре — ніби якась інша перспектива щоразу блискає, як буває, коли в міжгір'ї зненацька відкривається вид на долину, — то шизи ж, мабуть, теж від своїх галюніків тащаться, ні? Але Лялюська мені ще раніше твердо сказала — ні. Сказала, що вони якраз тяжко нещасливі — за винятком маніакальної фази, яка швидко зміняється депресивною, але до мене це не має жодного стосунку. І щоб я не забивав собі голови тим, чого не тямлю, — навіть трохи немов ображено сказала. Ніби я зазіхав на чуже горе як на привілей, який мені не належиться. Соррі, дитинко. Це я якраз розумію, це вам не омароїдні мужики, завжди готові прокатати до Бенілюксу гарненьку журналістку («бені», не «бені», а на Хорватію мене сього літа все-таки стати, Лялюська ще не знає, оголошу їй десь за тиждень…), — розумію, що серед її спогадів, особливо тих про батька, мають бути темні й тяжкі, як валуни, з яких вона спорудила собі невеличку само-захисну фортецю і боронить туди доступу навіть мені. Закрита підмножина, так би мовити, — в прямому й переносному сенсі. Гаразд, домовилися, чи ж я проти. (Хоч трохи все-таки жаба й підтискає, дивно той чоловік улаштований: так, ніби в ролі визнаного повноцінного шиза я був би їй цікавіший — героїчніший би то, чи що… ніби й справді був лакомився на те місце в її житті, яке вона відвела батькові, — котрий, до речі, якщо вже на те пішло, повноцінним шизом так само ж не був, так що жодної персональної рації в тебе, Лялюсю дорогенька, так уже ревно обороняти інтереси міжнародної федерації психопатів, і взагалі — кожен має право на свою шизу! От десь приблизно так… Ну не псих я, справді?..)
Сало вже всмажилося, цок-плюсь, цок-плюсь, цок-плюсь: розбиваю на сковорідку троє яєць, і кухня вмить озвучується наснажливим шипінням. У холодильнику виявляються огірки, злегка похнюплений пучок редиски й кілька стрілок молодої цибульки; життя, в принципі,
