Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик

й жорстоку для себе, ухопив: учені з Марселя пройшли тією ж дорогою, що й вони, і були змушені визнати, що на цій путі їх спіткала невдача. Бобров, молодий, рано облисілий кандидат, також обережно подав думки, до яких прийшов Борозна. Вони змусили його викласти їх учора по дорозі додому, просто притиснули до стіни. Борозна все те сказав, захищаючись. Дмитро Іванович не міг не зауважити, що ті думки мають під собою грунт, позиції (це «позиції» вихопилось мимовільно, несподівано, і він його одразу стер), чи то пак, сумніви Борозни не позбавлені логічної переконливості. Взагалі сумніватися й заперечувати завжди легше… Проте… Але того, що мало стати насупроти, просто не було. Була ідея, був здогад, тисячі днів спостережень, було інтуїтивне почуття відкриття, була робота, яка в окремих деталях стверджувала ідею, але ще не було остаточного результату. Його мала дати перевірка мітчиками. Яка там, у далекому Марселі, привела людей до розчарування.

Дмитро Іванович відчував, як йому мовби все отерпло всередині. Він почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися. А натомість ходив по кімнатах, розмовляв, перевіряв. Таки вдавав, що нічого не сталося. Хоч бачив, розумів — сталося. І розумів — це бачать усі. Для цього не треба електронного мікроскопа. Та й його не побачиш ні в який найпотужніший мікроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в інших — у цих кімнатах. У надміру заклопотаних обличчях старших і молодших наукових співробітників, підкреслено доброзичливих посмішках, сполоханих птицях у очах і в якомусь млявому, попри заклопотаність, ритмі роботи, яка розсипається, як розсипається іграшковий, склеєний поганим клеєм віз. Він навмисне довше, ніж в інші дні, затримався у лабораторії, був уважніший, доскіпливіший, хоч і помічав, що ніхто не сприймає того всерйоз. Вони всі мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось заховав, і кожному наріз — но сказав про схованку, і кожен бачив, як він казав про те іншому, але всі вдають, буцім нічого не знають. Дмитро Іванович дотягнув до обіду. Опівдні до нього в кабінет зайшла Хорол.

З того дня, як вони їздили в ліс, минуло два тижні. Вони жодного разу не згадали про поїздку, навіть очима не виказали, що пам'ятають про неї, проте в їхніх стосунках багато чого змінилося. Спочатку Дмитро Іванович і уявити не міг, як вони зустрінуться на роботі. Йому здавалося, що Світлана знітиться, збентежиться, він навіть боявся, аби цього не сталося на людях. Сталося ж зовсім навпаки. Світлана мовби вивільнилася од чогось, мовби знайшла інше, справжнє опертя. Вона трималася значно незалежніше, ніж раніше, вільніше висловлювала свої думки, впевненіше поводилася, як його заступник. Може, все це було глибоко награне, а може, вона й справді вирішила ігнорувати шефові переживання, та й його самого, знаючи, що лихого він їй не зробить.

Вона щільно причинила за собою двері, подивилася на нього суворо, як людина, яка одважилася на найрішучіші дії, сказала без будь — якого вступу:

— Треба боротися.

— Треба, — сказав він, бо думав про інше. І враз похопився, підвів голову: — За що?

— Зрозуміло, за що. Треба написати.

Дмитру Івановичу враз стало так важко, неначе по душі проїхав дорожній коток. Важко, ще й тому, що Світлана Кузьмівна сприйняла тільки зовнішній бік справи, її не засмутила, не завдала прикрощів невдача в самій суті шукання, розв'язанні проблеми.

— Куди написати? — запитав він.

— Директору. В президію… Він, знаєте… Я сама читала: в одній анкеті пише, що батько загинув, у другій— помер. У нього і в аспірантурі була історія…

Дмитро Іванович скривився, терпко потер долонею чоло:

— Який це має стосунок…

— Як який? — ступила уперед Світлана Кузьмівна. — Чи ви, Дмитре Івановичу, й справді такі наївні, чи прикидаєтесь? Йому самому потрібна лабораторія.

— Ну, що ви… це ж гидко, — сказав Дмитро Іванович і підвівся. Він обминав поглядом Хорол, він ніколи не сподівався, що ця нехитра, навіть добра жінка десь у глибині душі така запекла й нещадна. Він знову помилився. Не те щоб помилився…

Хоч Дмитро Іванович ніколи не бачив, щоб Світлана Кузьмівна спалахнула гнівом або радістю, але таки почував, що на дні серця в неї лежить важкий і міцний пласт. Хто зна, де він у неї взявся, і взагалі нащо він їй, і, мабуть, саме через те й не надавав своєму здогаду значення, і вже зовсім не сподівався, що доведеться з тим пластом зіткнутися. Він так‑таки й не навчився за все життя правильно оцінювати людей.

— А ви не гидуйте, — тверезо й суворо сказала Хорол. — Ви не такий гидливий. Де треба, ви умієте…

— Неправда… Як вам не соромно… — скипів Марченко. І враз в обличчі Світлани Кузьмівни щось різко перемінилося, здавалося, по ньому пройшла судома, вона зробила над собою зусилля, щоб не випустити того, що рвонулося з дна душі.

— Ну й… — на думці крутнулося слово «подихайте», але вона знайшла інше: — Конайте, а я не хочу. Я… я віддала сюди все. У вашу теорію. Молодість…

— До чого тут молодість? — безсило мовив він.

— Ну, не молодість. Але життя, нерви. Розум. А тепер…

Голос її затремтів, вогники в очах погасли, і вся вона обм'якла, мовби аж понижчала на зріст, йому стало жаль її. Вона справді віддала сюди всі свої маленькі здібності і великі надії.

— Не треба так… Буває, люди гублять і більше. Та й ще ж нічого не відомо… — заспокоював її. Про те ж, що він віддав сюди все, подумав, коли вже Світлана Кузьмівна пішла. А пішла вона з тим самим рішучим виглядом, з яким і зайшла до кабінету. Ще й кинула на прощання:

— Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його на місце. І ми поставимо.

Дмитро Іванович потарабанив пальцями по столу, кілька разів згорнув і знову розправив долонею великий синій аркуш паперу з діаграмною сіткою. «Треба поставити його на місце, — мимоволі подумав слідом за Світланою Хорол. — А хто знає, де його справжнє місце?.. Чи має право одна людина ставити другу на „її“ місце? Звідки