Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Але то вона подарувала Іванові платівку Мільви, яку він знову ставить на програвач. Звучить «Циганська скрипка», під яку списано стільки сторінок у цьому зошиті. Але ось настав день, коли Іван зайшов у глухий кут, не знаючи, як продовжити свою книгу. Здається, лише Віра з давно зруйнованого особнячка на Овруцькій могла витягти його з чорторию. Люди, про яких багато думаєш, неодмінно зустрічаються. Але Віри нема. Віро, де ти?

Та замість Віри Іван несподівано зустрів іншу людину зі свого минулого, і ця зустріч розв'язала вузли тих магічних мотузок, які стримували Івана у написанні чи не головної сторінки його спогадів.

Іван повертається додому дуже пізно не лише тому, що полюбляє працювати вночі, а ще й тому, що його кабінетом увечері іноді користуються чи внук Михась, чи зять Микола. Не раз він повертався до своєї кімнати, і хтось із них неохоче вставав з-за столу. То тепер Іван повертається, коли вони вже напевне йдуть спати. Але вранці, коли їх нема, Іван, бува, ненадовго присяде за свій домашній письмовий стіл перед тим, як іти на роботу. Микола, який тоді працював журналістом, іноді лишав на столі в його кабінеті свої папери, серед яких були й візитки тих людей, з якими він контактував у своїй роботі. Іван міг машинально взяти в руки котрусь із тих візиток. І тут йому трапилась одна, яка вразила його настільки, що він зосереджено перечитував її текст чи не годину, і все одно не міг уторопати сенсу зрозумілих слів, неймовірних у своєму поєднанні:

Іван спершу хотів спитати Миколу, що то за організація, що він знає про неї, хто йому дав візитку. Але потім мовчки списав телефони з візитки на папірець. І наступного дня пішов у видавництво та набрав один із них зі свого робочого телефону.

— Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій! — вимовив дзвінкий мелодійний жіночий голос.

Іван перелякано кинув слухавку. За кілька хвилин у видавничій кімнаті залунав телефон, який здебільшого мовчав. Чого я боюся? Годі вже боятися! Іван підняв слухавку:

— Видавництво!

— Ви щойно зателефонували у Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій. Чим я можу вам допомогти? — спитав той самий милий жіночий голос.

— Я хотів поговорити зі своїм давнім другом Сергієм Харчем, — відповів Іван Івак. — Я щойно зателефонував вам, але до мене завітав відвідувач. Вибачте, що я урвав зв'язок.

— Не страшно, — озвалася мила жінка, — в нашій системі відбився ваш номер, нам не складно вам перетелефонувати. Сергій Олексійович зараз у відрядженні за кордоном. Він скоро повернеться. Він з вами неодмінно зв'яжеться.

Я ще не вирішив, чи напевне хочу зв'язуватися з ним. Але як не хотів, то й не мав набирати того номера. А як набрав, то вже назад дороги нема. І досить скоро він таки зв'язався зі мною. Тепер я напевне допишу свою книгу! Іноді допомога приходить від тих, хто, здавалося, може лише згубити.

Капітан у відставці Сергій Харч виник із небуття й затяг старого друга в ресторанчик на Прорізній. Взяв два по сто п'ятдесят доброго коньяку і сказав:

— А пам'ятаєш смак того коньяку, який ми пили за упокій? Пий, це такий самий! Я не ходжу в погані місця!

Я відпив, і то й правда був такий самий коньяк, як у кімнаті мінус тридцять один біс. Ще Вальтер Фальке привчив пацана з яру розрізняти смаки добрих алкоголів. І вин, і коньяків.

— А пам'ятаєш, які гроби виділяла Країна Рад для наших жмурів! А вони ж були вороги!

— Тепер кажуть, що вони були не вороги, а навпаки, дуже добрі люди, — відповість Івак.

— Це ще давно почали казати. Але яка різниця? Тоді вони були вороги, а в яких домовинах виносили їх із кімнати мінус тридцять один? А тепер що? Шваґра в целофановому пакеті ховали, соромно згадати! — Сергій почав нарікати на злидні, які настали після того, як Країна Рад припинила своє існування, хоча, здається, він не бідував.

Сергій Харч запросто згадував минуле. Він знав поіменно всіх їхніх смертників, які для Івана Івака всі були на одне лице… ой, мій Боже… всі були, як один, так, певне, висловитися краще. Власне, Іван Івак напевне вирізнив з-поміж інших двох засуджених. Одна була жінка, а другий... чи друга.

— Я іноді ставлю свічки за упокій їхніх душ. Ба більше, я іноді передаю їхні імена на панахиді, — спокійно розповідав Іванові Сергій Харч. — Чого ми сидимо без закусі? Давай по салатику, по биточку, — він замовив їжу і не дав Іванові взяти участь в оплаті, — ти так і знай, я всіх їх розшукав. Я майже всіх познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх. Жінку ту ненормальну я знайшов. Вірніше, її справу.

— А того чоловіка? Чи то була жінка?…

— А тої людини в жодному архіві не було. Не бу-ло!

Перш ніж розповісти про ТОГО чоловіка й нарешті по-справжньому полегшити душу, Іван Івак розповість вам про ще один важливий день свого життя. Чоловий. Знаковий. Той, що формує подальші життєві шляхи й подальші думки в голові. То був день, коли Іван Івак звільнявся з органів державної безпеки. Тоді звільняли багатьох. Така кількість лицарів незримого фронту вже не