Мáліна - Інгеборг Бахман

утримувати котів і псів, я готова була казати, що не зможу жити в квартирі разом з тваринами, надто з котами, і з ним одночасно, а він мав намір сказати, що не зможе лежати разом із псом чи моєю матір’ю й мною в одному ліжку. У кожному разі, наша угода була надзвичайно чітка й гармонійна. Ти знаєш мої упередження, у результаті мого виховання й походження, але також й ієрархії вартостей, я виходила з певних припущень, зі мною легко було поводивсь, бо я звикла до конкретних тонів, до жестів, також до лагідності в обходженні, а брутальності, з якою зруйновано мій особистий світ, який був також і Твоїм світом, цілком вистачало б, щоб звести мене з розуму. Під кінець, саме з огляду на моє походження, я, так би мовити, стала цілком некерована. Мною не можна розпоряджатися. Я не сприймаю чужих, шкідливих для мене звичаїв. Навіть посол Таїланду, який хотів схилити мене до знімання взуття, але Ти вже знаєш стару ту історію… Я не скидаю туфель. Своїх упереджень не оприлюднюю. Вони в мене є. Я ліпше сама роздягнуся, скину все, окрім туфель. Однак якщо звичай мій вимагав би того раптом справді, я накажу собі: кинь усе, що ти маєш, у вогонь, навіть туфлі.

Відень…

Дорога Лілі,

тим часом, напевно, Ти знаєш уже цю новину, всупереч Твоєму переконанню, ніби вона недобра, бо погані новини поширюються дуже швидко. Сама Ти ніколи у це не вірила. Однак Ти все-таки не прийшла. Знову мій день народження. Вибач, це Твій день народження…

Дорога Лілі,

сьогодні я дійшла вже до того, що готова Тебе вже більше ніколи не бачити. Це бажання не з тих, які виникають у стані афекту, першого або останнього. У перші роки я ще писала Тобі багато страждальних листів, сповнених нарікань та докорів, одначе вони, не зважаючи на всі докори, могли б краще засвідчити мою прихильність до Тебе, ніж ті неістотні листи, якими колись ми обмінювались, сповнені найніжніших вітань, взаємних обіймів, побажань усіляких гараздів. Моє небажання не з’явилось також у результаті якихось роздумів, я вже давно перестала роздумувати, однак помічаю, як щось у мені відпускає Тебе, не домагається більше Твоєї прихильності, вже більше Тебе не шукає. Щоправда, пан Ґ. чи пан В., а хоч би й пан А., робили, здається, спроби нас розлучити за допомогою наклепу, але як можуть двох розлучити зусилля третього або третіх? Легко було б перекласти вину на іншого або на інших, але вина, якщо й існує така, про що я навіть не знаю, надто вже незначна, у кожному випадку. Там, де двоє не прагнуть розлуки, там її бути не може, це, значить, було Твоїм потаємним бажанням, для якого кожен привід підходив. Я ніколи не мала жодного приводу, і тому не можу мати його і сьогодні. У мені лиш ожив Твій образ колишній, Ти відійшла назад у той час, коли ми були іще разом, і там залишився образ Твій юний, не підвладний наступним подіям та моїм про них міркуванням. Його вже не можна знівечити. Він стоїть в мавзолеї моєї душі, поряд із образами постатей, витвореними моєю фантазією, поряд з фігурами, які то оживають, то знов відмирають.

Відень…

                                                     Незнайома

Коли Іван залишає у мене своїх бешкетників, цих кривляк, розбишак, чудовиськ, цих gyerekek, бо має кудись поїхати, на хвилину кудись забігти, а я сама просила його про це, в квартирі починається такий балаган, який Ліна й уві сні не побачить. Спочатку вони шматують завзято мармуровий пиріг, який спекла Ліна, причім майже його не їдять, а я ховаю повсюди ножі, виделки, ножиці й сірники. Я й не знала, що у моїй квартирі так багато небезпечних предметів, вхідні двері я залишила для Івана напіввідчиненими, і Андраш вмить уже втік на сходи. Я взяла на себе величезну відповідальність, щомиті вбачаю в усьому страшну небезпеку, непередбачену й несподівану, бо навіть якщо б з одним із синів Івана хоч трохи щось скоїлось, я б не змогла вже ніколи навернутись йому на очі, а їх тут аж двоє, і вони, окрім того, прудкіші, вигадливіші та кмітливіші, ніж я. На щастя, Андраш побіг не на вулицю, а сходами догори, щосили він дзвонить у двері співачки, яка не може встати і відчинити, бо лежить, вагою кілограмів під двісті, увесь час на ліжку, я засуну пізніше їй під двері записку, попрошу вибачення, бо співачка, з її ожирілим серцем, напевно розхвилювалася. Тягну Андраша назад до квартири, а двері, тим часом, зачинились із грюкотом, і я без ключа. Гачу щосили у двері, Іван відчиняє, Іван прийшов! Удвох нам легше дати раду цим двом, Бела без жодного спротиву, після першого ж слова Івана збирає без заперечень найбільші крихти від пирога, та Андраш уже віднайшов грамофон, ухопився за ручку з новою сапфірною голкою й дряпає платівку. Щаслива, кажу я Іванові: облиш його, це всього лиш концерт D-dur, я сама в тому винна! Але підсвічник, який Андраш уже має намір схопити, я швидко ставлю на високу засклену шафу. Біжу на кухню й приношу із холодильника пляшки кока-коли. Іване, будь-ласка, чи не міг би Ти хоч б ці пляшки відкрити, ні, відкривачка он там! Однак Бела вже зник кудись з відкривачкою, ми маємо відгадати, де відкривачка, ми вступаємо у цю гру й відгадуємо: холодно, тепло, холодніше, гаряче, дуже гаряче! Відкривачка лежить під кріслом-гойдалкою. Діти не хочуть сьогодні жодної кока-коли, Бела виливає свою склянку до вази з трояндами від пана Копецького, а решту — Іванові в чай. Я кажу: Послухайте, діти, чи не могли б ви хоч на мить заспокоїтись, я маю про щось поговорити з Іваном, о Боже, хоч би на мить, заспокойтеся вже, будь ласка! Я розмовляю з Іваном, і він мені каже, що до Тиролю[219] зараз із дітьми він, усе-таки, не поїде, а має раніше, ніж думав, їхати на озеро Мондзее[220], бо його мати вже до Тиролю не хоче. Я не встигаю відповісти, бо Андраш, здається, вирушив до експедиції в напрямку кухні, я хапаю його на балконі, де він дереться уже на перила, і, без жодного натяку на хвилювання, тягну додолу й кажу: Ходи ж бо, прошу, в кімнату, я маю для Тебе там шоколад! Іван незворушно продовжує: Я вчора не зміг застати Тебе, а то сказав би раніше! Отож, Іван збирається