Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

— Так, татку! — спокійно відповідає Еміль. Йому не подобається, коли дорослі, звертаючись до нього, використовують зверхній тон.

— То, може час тобі йти до школи?

Заффі, яка щойно пила біле вино, проливає його на скатертину.

— До школи?! Але ж він ще малий! — каже вона так знервовано, що навіть не підводиться, аби піти за губкою для пролитого вина.

— Зовсім ні! — з усмішкою відказує Рафаель. — Не знаю, як це відбувається в Німеччині, однак у Франції з трьох років дітьми опікується держава. А тобі скільки років, хлопче?

— Три з половиною, — бурмоче Еміль, стривожений тим, що його примушують давати і так всім відому відповідь.

— Три з половиною?! Та невже? Та ти вже майже юнак! (І Рафаель куйовдить чорну кучму синочка, який змушений зібратися з силами, аби не відсахнутися.) Давно пора, щоби твої сіднички спізнали тверду поверхню шкільної лави!

Заффі марно намагається приховати паніку.

— Це... справді необхідно? — белькоче вона.

— Ти питаєш, чи це обов’язково? Ні, тільки з шести років. Але, чесно кажучи, я вважаю, що йому ліпше спілкування з однолітками. Адже братиків і сестричок у нього не буде...

І він дивиться на Заффі сповненим ніжності поглядом, аби впевнитися, що вона не сприйме це як докір.

— Немає нічого доброго в тому, що він увесь час проводить зі своїми старенькими батьками, — завершує він, починаючи їсти, — навіть якщо вони, безперечно, дуже цікаві люди.

Еміль розуміє, що не слід піддавати сумніву жодну частину думки татка.

— Не хочу! — раптом заявляє Заффі, навіть не знайшовшись із відповіддю на логічне Рафаелеве «чому».

— Але чому?

— Бо ми гуляємо! — припускає Еміль.

— Авжеж, — погоджується Рафаель. — Ця бараболя неперевершена, смакота! Та як каже герр доктор Фройд, не можна марнувати життя на прогулянки з матусею. Треба ж бути реалістом, чорт забирай! І саме для цього існує батько.

Заффі, завдяки втручанню Еміля, вдається знайтися на відповідь.

— Не гуляти ж мені Парижем самій. Знаєш... чоловіки... матерів вони поважають, але... Та й для мого здоров’я це дуже корисно... І дізнатися можна багато чого... про історію Франції... про дерева... Це значно ліпше за школу!

О, Заффі за будь-що вхопилася б! Еміль — її алібі, її аргумент, фортеця, за якою приховано її кохання із Андрашем. Еміль у неї в заручниках. (А що, цікаво, вона збирається робити через три роки? Вона навіть не думає про це. Життя в божевільному коханні є низкою «нині», підпертою ретельно вичищеним минулим і безхмарним майбутнім.)

Спантеличений Рафаель зрештою здається, переконаний не так доводами Заффі, як напрочуд рідкісним фактом її добровільних зізнань.

Улітку 1962 року — після переконливішого опору — він усе таки піддасться ще раз. І з великим занепокоєнням піддасться й улітку 1963 року.

Еміль так і не піде до школи.

Наступає серпень, родина Лепажів повертається до Парижа. Тато зачиняється, готуючись до історичного запису: усі «Сонати для флейти і клавесина» Баха разом з маестро клавесина Сонею Фельдман.

Мати й син беруться за руки і мчать, мчать, мчать разом аж до Мосту Митців.

Консьєржка, яка стоїть біля вікна на першому поверсі з чаркою смородинового лікеру, помічає їх і, усміхаючись, хитає головою. Хіба не чудово, що мадам Лепаж у такій прекрасній формі! Мадемуазель Бланш уже деякий час страждає від запалення вен, тож будь-який рух завдає їй невимовного болю. Зранку їй доводиться користуватися ліфтом не лише, щоб піднятися, а й щоби спускатися поверх за поверхом, розносячи пошту.

— Бачила, що там у вас? — каже Андраш Заффі, коли вони одягаються після амурів — до того був чай, а ще раніше ще більше амурів.

— У нас?

Заффі відразу думає про вулицю Сени й замислюється, що хоче сказати Андраш.

— У Берліні.

— А що?

Вона заперечливо хитає головою.

— Боже, Заффі... Ти справді не в курсі?

— Ні.

Її кров на мить зупиняється, потім перетікає свинцем у пальці рук і ніг. «У вас у Берліні...» Вона так ніколи не каже.

— Вони звели стіну, щоби розділити місто на дві частини. Надто багато людей тікали зі Сходу на Захід. На початку літа — понад триста тисяч. А з сорок дев’ятого — понад два мільйони осіб.

— Стіну?!

— Атож. Через усе місто. З колючим дротом, охороною і кулеметами... словом, чимало чудових прикрас.

— Припини...

— Заффі, ти не бажаєш знати? Нічого не хочеш знати про власну країну?

— Я француженка, — упертим тоном відказує Заффі.

— Овва! Ну гаразд. Якщо ти — француженка, тоді я — китаєць. (Він у вітальному жесті піднімає свою ліву руку.) Слава Мао Цзедуну!

— Ні, — каже Заффі, — ти комуніст, а не китаєць. Але твоя система не працює. Навіщо ти залишав Угорщину, якщо так любиш свій комунізм? Чому люди із Заходу не намагаються тікати на Схід? Або до прекрасного марксистського раю, який ти готуєш для них в Алжирі?

— Еге-ге! — саркастично хитає головою Андраш. — Виходить, усі ці роки мадам Лепаж приховувала від мене свої політичні погляди! А я думав, що вона навіть газет не читає, а вона — ти ба! — мало не лекцію мені політичну виголошує! Оплески, мадам Лепаж!

— Ти завжди, коли опиняєшся в пастці, кепкуєш, — небезпідставно зауважує Заффі. — Як же мені це набридло! Завжди війна, сама війна!

І вона підводиться, щоб іти.

— Ні, чекай... Заффі... Вибач. Ходімо, хочу тобі показати дещо.

Він цілує їй руки. І виходить покликати Еміля.

За годину всі троє стоять на металевому мосту, що поєднує окружний бульвар із західною частиною Парижа.

Цього разу, на відміну від того дня, коли він примусив Заффі пройтися вулицею Розьє, Андрашеві не треба казати їй «Дивися». Вона й так дивиться.

Те, що, скільки сягає око, простягається по той бік бульвару — брунатне, сіре, чорне — не є ні Бомбеєм, ні Сан-Паулу; це Нантер, найближче передмістя Міста Світла. Мусульмани становлять тут майже сто відсотків населення. Жерстяні дахи тримаються на місці великими кругляками і пластиковими баками. Блочні кам’яні стіни. Каркаси вантажівок і вагонів, з яких ніби живцем повидирали метал. Напіврозкладені трупи автівок. Бродячі пси. Сміття, непотріб. Усюди бруд. Усюди розвішана білизна. Калюжі повні мух.

Чоловіки, які ходять зараз вулицями Парижа, увечері повертаються сюди, щоби поїсти й поспати. У більшості немає ні дружини, ні дітей, але в декого вони є, дехто селить власну родину в цих буцегарнях, похилих хатках, цементних бараках, у кубах, складених з цегли. Вони живуть часто по шестеро-семеро в кімнаті (не враховуючи щурів), по двоє-троє