Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами; бороди у них повідростали. Вони йшли ні боязко, ні понуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; одежа їхня з дорогого сукна зносилася і теліпалася на них лахміттям; вони не дивилися і не кланялися юрбі. Попереду всіх ішов Остап.
Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що тоді в нього на душі було? Він дивився на нього з юрби і пильнував кожний його рух. Вони підійшли до місця кари. Остап спинився. Йому першому доводилося випити цю гірку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно:
— Дай же, Боже, щоб усі, що тут є, єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! щоб жоден з нас не мовив ні одного слова!
Після того він підійшов до ешафота.
— Добре, синку, добре! — тихо промовив Бульба і втупив у землю свою сиву голову.
Кат зірвав з нього ветхе лахміття; йому прив’язали руки й ноги у зумисне зроблені диби і...
Не будемо бентежити читачів картиною пекельних мук, що від них волосся догори полізло б. Це було породженням тодішніх диких, лихих часів, коли людина жила кривавим життям самих воїнських поглядів і загартувалася в ньому душею, не чуючи нічого людяного. Даремно деякі, небагато їх було, що були винятком у той час, поставали проти тих страшних заходів. Даремно король і чимало лицарів, розумом і душею просвітлені, подавали думки, що такі нелюдські кари можуть тільки розпалити помсту козацького народу. Та влада короля й розумних думок була ніщо перед безладдям і зухвалою волею державних магнатів, що своєю необачністю, незбагненним браком усякої далекоглядності, дитячими амбіціями і нікчемною пихою обернули сейм у сатиру на урядування. Остап зносив тортури й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути й тоді, як взятися перебивати йому на руках і ногах кістки, коли страшний хрускіт їх почули серед мертвої юрби й найдальші глядачі, коли панянки відвели свої очі, — ніщо схоже на стогін не зірвалося з уст його, не здригнулося обличчя його. Тарас стояв у натовпі, опустивши голову, і в той же час гордо звівши очі та схвально приказуючи: «Добре, синку, добре!»
Та коли повели його на останні смертельні муки — здавалося, наче почала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: Боже! все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто з близьких був при його смерті! Не хотів чути ні плачу, ні ридань слабкої матері чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б’є себе в білі груди; хотів би бачити суворого лицаря,' що розумним словом збадьорив би й втішив при сконанні. І підупав він силою і вигукнув у душевній немочі:
— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?
— Чую! — розляглося серед мертвої тиші, і весь мільйон народу враз здригнувся.
Частина військових вершників кинулася пильно оглядати юрби людей. Янкель пополотнів, як смерть, і коли вершники трохи від’їхали, він зі страху обернувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса коло нього вже не було: його і слід пропав.
XII
Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська показалося на кордонах України. Це вже не був якийсь загін чи мала частина, що за здобиччю або навздогін за татарами виступає. Ні, повстала вся нація, бо урвався терпець народові, — постали помстити-ся за знущання над правами своїми, за ганебну зневагу звичаїв своїх, за наругу з віри предків і святого обряду, за глум над церквою, за бешкети чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі — за все, що побільшувало й скупчувало з давніх часів сувору ненависть козацтва. Молодий і сильний духом гетьман Остряниця вів уперед усю незліченну козацьку силу. З ним разом був старезний, бувалий товариш його і радник Гуня. Восьмеро полковників вели дванадцятитисячні полки. Двоє генеральних осавулів і генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий ішов попереду з головним прапором; і багато інших хоругов і прапорів майоріло вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Було також багато інших чинів полкових: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними піших і кінних загонів; майже стільки, скільки було реєстрових, набралося охочекомон-них і вільних. Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, від Низу Дніпрового і від усіх його верхів’їв та островів. Без ліку коні і незліченні обози тяглися полями. І поміж тими козаками, поміж тими вісьмома полками найдобірніший був один полк; і той полк очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над іншими: і похилий вік, і бувалість, і вміння орудувати своїм військом, і найбільша ненависть до ворогів. Аж самим козакам здавалося, що надмірна його нещадна лють та запеклість. Тільки вогонь і шибеницю призначала сива його голова, і порада його на раді військовій дихала самою лиш руйнацією.
Нема чого описувати всі баталії, де показали себе козаки, ні всієї справи, як вона проходила: все
це описано на сторінках літописів. Відомо, якою буває в Руській землі війна, за віру піднята: немає сили сильнішої за віру. Непоборна і грізна вона, як нерукотворна скеля серед буряного, мінливого моря. З самої середини дна морського підносить вона аж під небеса непроламні стіни свої, вся створена з одного суцільного, цілого каменя. Звідусіль видно її, і дивиться вона просто в очі біжучим хвилям. І лихо кораблеві, що на неї набіжить! На тріски розлітаються безсилі його снасті, потопає й трощиться вщент усе, що є на них, і жалібний крик тих, що гинуть, лунає у враженому повітрі.
На сторінках літописних змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволених міст; як було перевішано безсовісних жидів-орендарів; який слабкий був коронний гетьман Микола Потоцький з численним своїм військом проти цієї нездоланної сили; як, розбитий, переслідуваний, перетопив він у невеличкій річці найкраще своє військо; як облягли його в малому містечку Полонному грізні козацькі полки і як доведений до краю польський гетьман, присягаючись, обіцяв повне задоволення у всьому з боку