Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— Ой, ласкавий пане! — мовив Янкель, — тепер зовсім не можна! їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому слід на саму голову наплювати. Ось і Мардохай таке робив, чого не робив ще жоден чоловік у світі, але Бог не схотів, щоб так було. Три тисячі війська стоїть, а завтра їх всіх на смерть будуть карати.
Тарас глянув жидам у вічі, та вже без нетерплячки й гніву.
— А як пан хоче побачитися, то треба завтра раненько, щоб і сонце ще не сходило. Сторожа згодна, і один левентар обіцяв. Тільки нехай же вони не діждуть на тім світі щастя! Ой, вей мір! Що за корисливий народ! І серед нас таких нема! п’ятдесят червінців дав я кожному, а левентареві...
— Добре! Веди мене до нього! — промовив Тарас рішуче, і вся твердість повернулася в його душу.
Він погодився на пропозицію Янкеля перевдягтися іноземним графом, що приїхав з німецької землі, для чого одежу вже встиг придбати передбачливий жид. Була вже ніч. Хазяїн будинку, відомий нам рудий жид з ластовинням, витяг тонкий сінник, укритий якоюсь рядниною, і постелив його на лавці для Бульби. Янкель ліг долі на такому самому сіннику. Рудий жид випив маленьку чарочку якоїсь настоянки, скинув лапсердак і в своїх панчохах і черевиках, трохи скидаючись на курча, подався зі своєю жидівкою у щось схоже на шафу. Двоє жиденят, як два хатні песики, полягали на долівці біля шафи. Але Тарас не спав; він сидів нерухомий і тихо вибивав пальцями по столу; мав у роті люльку і пахкав, від чого хазяїн спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо взялося блідим передвістям зорі, а він уже штовхнув ногою Янкеля:
— Вставай, жиде, і давай твоє графське вбрання!
Вмить вдягся він; почорнив вуса, брови, на тім’я
поклав малу темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не пізнав би його. На око було йому яких років тридцять п’ять. Здоровий рум’янець грав у нього на щоках, а самі рубці додавали чогось владного. Одяг, золотом прикрашений, дуже йому пасував.
Вулиці ще спали. Жодна меркантильна істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, що мала вигляд сидячої чаплі; вона була низька, широка, величезна, почорніла, і з одного її боку викидалася, як шия чорногуза, довга, вузька вежа, на горі якої стирчав шмат даху. Ця будівля справляла багато всяких служб: тут були й казарми, й в’язниця, і навіть карний суд. Наші подорожні ввійшли в ворота і опинилися посеред просторої зали чи, власне, критого подвір’я. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, де сиділи двоє вартових і грали в якусь гру, що один другого бив двома пальцями в долоню. Вони майже не зацікавилися прибулими і повернули голови тоді тільки, як Янкель сказав:
— Це ми; чуєте, панове? Це ми.
— Ідіть! — сказав один, одмикаючи одною рукою двері, а другу підставляючи товаришеві, щоб бив.
Вони увійшли в коридор, вузький, темний, що знову завів їх до такої самої зали з малими віконцями вгорі.
Хто йде? — закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.
— Це ми! — кричав Янкель. — їй-богу, ми, ясне панство!
Та ніхто не хотів слухати. На щастя, підійшов якийсь черевань, що, з усього видно, був старшиною, бо лаявся найдужче від усіх.
— Пане, це ж ми, ви вже знаєте нас, і пан граф ще дякуватиме.
— Пропустіть його, сто дяблів чортовій матері! І більше нікого не пускати. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на долівці...
Красномовного наказу вже не чули наші подорожні.
— Це ми... це я... це свої! — приказував Янкель, кого б не зустрів.
— А що, можна тепер? — спитав він в одного із сторожі, коли вони нарешті прийшли до того місця, де коридор кінчався.
— Можна, тільки не знаю, чи пустять вас до самої в’язниці. Тепер уже нема Яна: інший замість нього стоїть, — відповідав вартовий.
— Ай, ай! — тихо вимовив жид. - Погано, милий пане!
— Веди! — промовив уперто Тарас.
Жид послухався.
Коло дверей підземелля, що сходилося вгорі шпилем, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо наперед, третій вниз, що його робило дуже подібним до кота.
Єврей скорчився в три погибелі і майже боком підступив до нього.
— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!
— Ти, жиде, це до мене говориш?
— До вас, ясновельможний пане!
— Гм... а я собі просто гайдук! — мовив триярусний прудивус з повеселілими очима.
— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай... — Тут жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ой, який поважний вигляд! їй-богу, полковник, достеменно полковник! От ще б на палець додати, та й полковник! Треба б пана посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай полки муштрує!
Гайдук підправив нижній ярус своїх вусів, а притому очі його й зовсім повеселішали.
— Що то за народ військовий! — провадив жид.— Ох, веймір, що за народ хороший! Шнурочки, бля-шечки... Так від них блищить, як від того сонця; а цурки, де тільки забачать військових... ай, ай!
Жид знову покрутив головою.
5 Тарас Бульба
129
Гайдук підкрутив верхні вуса і пустив крізь зуби щось схоже на кінське іржання.
— Прошу пана про послугу, — промовив жид, — онде князь приїхав з чужих країв, хоче козаків подивитися. Він ще зроду не бачив, що воно за народ, оті козаки.
Поява чужоземних графів і баронів була в Польщі річ звичайна: вони часто виявляли цікавість подивитися на цей півазіатський куточок
