Бурецвіт - Марія Ряполова
— О, ви молодець. Ви мене спіймали і повертаєте товар продавцеві. Ви справді молодець.
— Дякую. — Є за що.
Шукач тисне чоловікові руку і підходить до нас.
— Не зараховано? — з кислуватою посмішкою питається він у русалки.
— Чому ж, зараховано.
— Я гадав, ви очікуєте чогось… драматичнішого.
— Може, й очікували, але ти зробив як зробив. Наступного разу буду чіткіше формулювати завдання. Бачиш, можна обійтися без драматизму. Тільки от що. Клуб. Клуб — це мусить бути драматично. Зрозуміло?
— Бурецвіте, — оголосила я, коли ми вдвох їхали трамваєм до крамниці. — Я мушу тобі сказати, що з останнім завданням ти впорався блискуче. І взагалі ти робиш успіхи.
— Дякую.
— Є за що.
6
Мереж сидить за столом у моїй кімнаті й завзято ляпає щось фарбами на папері. Бурецвіт стоїть перед плакучим деревцем і слухає його стогони.
— Я тобі співчуваю, флоро, — каже він.
Деревце виє.
— Я правду кажу, чуваче. Деякі вважають, хто багато скаржиться — сам собі всі нафантазував неприємності. А ми з тобою знаємо, що це той, хто радіє, багато фантазує, а поскавучати завжди реальний привід є. Правда?
Деревце притихає.
— Так що я тебе поважаю.
Дивник слухає старенький хеві-метал. Спершу він його просто ввімкнув на всю крамницю, але Мереж почав кричати, що після такої музики буде здригатись уві сні, тому я запропонувала монстрові навушники. Тепер Дивник лежить у кріслі в навушниках і тихо мліє. — І взагалі, якщо ти не скавучатимеш, хто тебе купить? — продовжує шукач. — Ти ж плакуче деревце, а не яке-небудь. Ти мене розумієш, ні? Ти молодець, ти чутливий, тобі не байдуже.
Деревце приголомшено скиглить. — І ти не будеш щось таке балакати: опануй себе, це все дрібниці, не будь хробаком. Ти взагалі нічого не говориш, тільки ревеш. І це в тебе добре виходить.
Деревце замовкає зовсім. «Невже?» — думаю.
Один, два, три, дивно, п’ять, шість, сім, нічого собі, дев’ять, десять, одинадцять…
— У-а-а-а!!! Горе-е!
Бурецвіт аж відскочив. Ну, все.
Я йду до своєї кімнати, до Мережа. Згорблений над аркушем, зіпрілий від старань і емоцій, мій учень трудиться пензлем. Коричневі плями на зеленому тлі. Це — картина. Тільки не сперечатися. Дивлюся на трохи пом’яту і три дні не голену пику Мережа і намагаюсь уявити, що йому п’ять років.
— У тебе добре виходить.
Мереж відхиляється від свого творіння, критично оглядає його.
— Гадаєш?
— Ходімо поїмо.
Мене надихнув приклад Дивника. Я вирішила теж щось приготувати. Щось дуже смачне.
— Чудово, у мене розпалився апетит. Що їмо?
— Я зварила борщ.
— Борщ?
— Угу.
— Ти що, готувати вмієш?
— Гм. Але ж я вам уже готувала.
Він розгублено дивиться на мене.
— Я це пам’ятаю. Гм. Я мав на увазі… ну, я не знав, що ти вмієш борщ варити.
«Та-ак. Хай тільки почнуть вередувати».
— Ходімо їсти борщ, — звертаюся до Бурецвіта, проходячи залом. Повторюю це ще раз, знявши навушник з одного вуха Дивника.
На кухні я розливаю суп по тарілках. Дивник теж сидить з нами, тільки не за столом, а на столі, бере дві ложки і знаками вимагає третю.
— Більше не дам.
Тоді Дивник захоплює ложки, що я поклала собі, Мережу та Бурецвіту. Зітхаю, дістаю ще. Розпочинаємо трапезу.
— Ну як?
Чогось усі мовчать. І довго пережовують. Що там пережовувати?
— Ну як?
Я давно вже не готувала борщу. Єдине, що я пам’ятаю про борщ, який готувала останнього разу, — то це те, що він був огидний. Але цей ніби нічого. Принаймні я старалася.
Дивник кидає всі свої ложки і вихором мчить кудись. Мабуть, до туалету.
Бурецвіт підозріло копирсається в тарілці, ніби очікує виявити там здохлого щура.
— Смачненько, — вичавлює Мереж, із зусиллям проковтнувши. — Файний борщик.
Чудово. Прекрасно. Такий собі обмін. Я нахвалюю його мазню, він нахвалює моє вариво. Стараємося, щоб бути застрахованими. Брешемо одне одному заради того, щоб тобі збрехали теж.
Принаймні це не звичайний борщ, не такий, як усі. У цьому борщі я виразила свою індивідуальність. Своєрідний смак, так. Але ж їдять люди різну екзотику, то чом би й цього не поїсти?
— А я не голодний, — каже Бурецвіт. — Мені взагалі худнути треба. Серйозно. Шукач повинен бути струнким, спортивним. Так?
— Готуйте промови. Завтра йдемо до клубу, — сердито нагадала я. — І ще. Бурецвіте — годуєш сьогодні рожу-вампіра, Мереже — складаєш мені «38 речей». Дивнику! Де цей волохатий бовдур? Дивнику!
7
Коли ми наступного разу з’явились у клубі, то мали таке приємне відчуття, ніби на нас там чекали. Мало того, шановні любителі дивовижного ледь не забули про своїх інопланетян.
— Я бачила ті оголошення, ті знімки, — шепотіла нам із Мережем пані Шума, витончена жіночка років тридцяти з довгуватим носиком, — невже він і справді виглядав так жахливо раніше?
Вона хитнула головою вбік Бурецвіта, що стояв далі, оточений когортою зацікавлених.
— Так, — відповіли ми хором.
— Важко повірити. Це просто диво якесь.
